4.3

Оксана

Сайрена я знайшла ввечері в кабінеті, де він, здається, уже пустив коріння серед вічних своїх паперів. Увійшовши, гепнулася в крісло навпроти, залізла на нього з ногами по-домашньому й видихнула так, що свічка колихнулася.

— Знаєш, що таке пекло? — почала я. — Це коли ти чотири години стоїш стовпом, а навколо тебе рачки повзає тітка зі шпильками в зубах і штрикає тебе під ребра щоразу, коли ти наважуєшся просто вдихнути.

Сайрен відклав перо, розвернувся до мене всім корпусом. Підперши щоку кулаком, вслухався з такою увагою, буцімто я переказувала йому не примірку, а фінал детективу.

— Чотири години, Сайрене, мене крутили на всі боки! «Руку підніміть, міледі. Животом не дихайте, міледі». Ще трохи — і пришпилили б мене до сукні, оформили експонатом та повісили в галереї з табличкою: “Опудало нареченої герцога Веларді.”

Куточок його губ поповз угору.

— Тобі смішно, — звинувачувально тицьнула в нього пальцем, — а я там ледь не сконала.

— Мені зовсім не смішно, — озвався він, але в голосі бриніло геть протилежне. — Співчуваю кожній твоїй секунді.

— Ага, бачу я твоє співчуття.

Сайрен мовчки підсунув до мене свій келих із вином. Компенсація за моральні збитки, не інакше.

— Але то ще квіточки, —  ковтнувши вина, перейшла до головного, бо саме тут мене й накрило по-справжньому. — Після примірки я вирішила: окей, весілля так весілля. Але якщо мене вже видають заміж із розмахом на пів королівства, то хоч щось на цьому святі я оберу сама. Ти ж обіцяв мені стрічки, пам'ятаєш? Ну от. Я пішла шукати відповідального за ці стрічки.

— Знайшла?

— Знайшла, — я загинала пальці. — Спершу мене відфутболили до Морвена. Твій секретар чи хто він, вклонився, разів вісім назвав мене «міледі» й на голубому оці пояснив, що кольори дому прописані традицією ще за твого прапрадіда. Стрічки на брамі будуть темно-зелені зі сріблом, і жоден інший колір туди не пролізе, бо це, бачте, «порушення обрядового канону». Я питаю: а хто цей канон писав? А він: канон, міледі, ніхто не писав, він просто існує. Просто існує!

Сайрен ледь нахилив голову, підтверджуючи Морвенову правоту.

— Канону справді ніхто не писав, — незворушно докинув він. — Але він є.

— Ти взагалі на чиєму боці? — я звузила очі.

Сайрен тільки руки підняв, мовляв, перепрошую і замовкаю.

— Ну класно, думаю, — продовжила. — Стрічки не можна чіпати. Але ж має бути хоч один пункт, де можна вставити свої п'ять копійок! Іду далі. Питаю про музику — музику розписує розпорядник. Лізу до меню — меню затверджене на три дні вперед, і поміняють його хіба через мій труп, та й то спершу треба запитати Раду. 

Сайрен потер перенісся, ховаючи усмішку.

— А коли я вже реально закипіла й попхалася качати права до твоєї тітки Агнес — вона ж тут головний спеціаліст із традицій, — знаєш, чим вона мене втішила? Зміряла мене поглядом поверх ціпка, поплескала по руці, буцімто нерозумну дитину, і видала: «Дитинко, за чотириста років жодна наречена цього дому тут нічого не обирала. Не тобі починати». А тоді простягнула мені печиво. Печиво, Сайрене!

Тепер він усміхнувся вже не ховаючись.

— Тітка Агнес частує печивом лише схвалених нею людей, — повідомив він. 

— А найсмішніше, — я безсило сповзла по спинці крісла, — що навіть стрічки, які ти так шляхетно «дозволив» мені вибрати, вибирати виявилося ні з чого. Один колір, нуль альтернатив. Ти підсунув мені єдиний квест, який неможливо провалити, бо боса в нього просто не завезли. Красиво, ваша світлосте. Дуже красиво.

Я чекала, що він почне виправдовуватися. Або хоча б засміється й зізнається — так, розвів тебе. Натомість Сайрен усе так само сидів, підперши щоку, і дивився на мене.

— Ти мене взагалі слухаєш? — спитала я вже тихіше.

— Кожне слово, — відповів він.

— Тоді чому в тебе таке лице?

Сайрен трохи помовчав.

— Бо ти сидиш тут, — сказав нарешті, — залізла в крісло з ногами, психуєш через стрічки й труїш мені життя своїм невдоволенням. А цю мить я не проміняв би ні на що. Навіть на спокій.

Я вже розтулила рота, щоб відповісти щось звично уїдливе, — і не знайшла жодного слова. Свічка на столі раптом витягнулася довгим язиком, за нею друга, а потім усі спалахнули вище, ніж належить нормальним свічкам, заливши кабінет теплим золотим світлом. Кляте моє полум'я знову включилося. Здавало воно мене з головою щоразу, коли я найбільше хотіла зобразити повну байдужість.

Сайрен глянув на свічки, потім знову на мене, а куточки губ у нього здригнулися.

— Ти почервоніла.

— Я не почервоніла. Це свічки винні.

— Звісно, — надто лагідно погодився він.

Підвівшись, я обійшла стіл і плюхнулася прямо на підлокітник його крісла. Він одразу обійняв мене за талію, притягнувши ближче. Під моєю долонею рівно й спокійно стукало його серце. 

— Ти сьогодні якийсь не такий, — сказала я тихо, вже без бойового настрою. — Що сталося?

На секунду — буквально на секунду — в глибині його очей щось промайнуло. А тоді він усміхнувся й заправив мені за вухо пасмо волосся.

— Нічого страшнішого за щоденну війну з приписами, — відповів він. — Розкажи-но ще раз про печиво тітки Агнес. Оце місце мені сподобалося найбільше.