4.1

Сайрен

Перше попередження прийшло, коли Оксана ступила до дзеркала, а майстриня опустилася перед нею навколішки з ротом, повним шпильок.

Спершу засвербіло в зап'ястях. Потім венами пройшовся тонкий знайомий холод, підбираючись до ліктів. Упізнав його одразу. За останні місяці заприятелювали ми з ним значно тісніше, ніж мені хотілося б.

Тільки не тут. Тільки не при ній. 

— Прошу вибачення, — звівся з-за столу рівно настільки повільно, наскільки стало витримки. — Мушу залишити вас із майстринею. Справи не чекають.

Оксана обернулася від дзеркала. Незшпилена сукня спадала з її плечей, волосся розсипалося вільними хвилями. На єдиний удар серця забув я навіть про холод у крові.

— Ви що, тікаєте від примірки? — примружилася вона. — Ну й боягуз.

— Найбільший боягуз цього герцогства, — погодився одразу, бо на суперечку часу не лишалося.

Кутики її губ смикнулися. Скориставшись цією миттю, я вислизнув за двері, поки насмішка не змінилася на щось пильніше. 

За дверима стояла звична замкова метушня. Перехопивши першого-ліпшого слугу — хлопчину з оберемком свічок, — стишив голос до шепоту, щоб не долетіло до покоїв.

— Приведи Іду, цілительку, негайно до мого кабінету. Мчи й тримай язика за зубами.

Сполотнівши, хлопчина кинувся геть і розгубив по підлозі половину свічок. 

Коридором я ступав тримаючи спину прямо, за приписом, утовкмаченим кожному Веларді від колиски.Ніхто не повинен бачити нашу слабкість! 

Причинивши за собою двері кабінету, я аж тоді впав долонями на стільницю.

Холод у венах обернувся жаром так стрімко, наче хтось перекинув у мені казан з окропом. Кров у зап'ястях загула, набрякла й потемніла: під шкірою проступили вени, налилися чорним і випнулися тугими шнурами від пальців аж до ліктів. Я дивився на власні руки, як на чужі. Магія крові прокидалася в мені й не знаходила, чим себе наситити.

Ось воно, прокляття Веларді. Просто моя ж власна сила, завелика для мене, поверталася всередину й жерла того, хто не мав чим її втримати.

Стиснув край стільниці. Хруснуло під пальцями дерево, а сила рвонула вгору, до самого горла. У роті стало гаряче, солоно, язик обпекло залізом. Ледве встиг схилитися над відром для попелу коло каміна, перш ніж мене вивернуло темною кров'ю. Крапля за краплею вона спадала на сірий попіл, темніючи вологими плямами.

Серце пропустило удар, тоді ще один, а потім загупало геть галопом. Попливли перед очима чорні кола. Вчепившись у камін, я зціпив зуби і наказав собі не падати. 

Веларді не падають. Веларді тримають ситуацію під контролем.

Колись давно ці слова замінили мені материнську колискову.

Скільки простояв, зігнутий над каміном, сказати не беруся. Хвилину чи чверть години — час у такі миті збивається, губить лік. Знав я одне: самотужки цього нападу не спинити. 

Двері розчахнулися без стуку.

— Тримайся, хлопче, — різко кинула Іда з порога. — Дихай глибше. 

Спритна не за свій вік, вона упала переді мною на коліна, розчепила зціплений кулак, притисла великим пальцем зап'ястя. Намацавши під шкірою шалене, неправильне гупання, тихо й недобре присвиснула.

— Знову по вінця, — пробурмотіла вона. — І знову терпів до останнього, впертий ти баране.

З рукава Іда витягла тонкий срібний ланцет. Заперечити чи бодай кивнути я не встиг — вона черкнула лезом мені по долоні, просто по давньому рубцю, білому від її колишніх надрізів. Кров виступила темна, майже чорна, повільно стекла густими краплями.

— Ще трохи, — примовляла цілителька, підставляючи під долоню пласку мідну чашу. — Треба більше цього разу, поки воно не зжерло тебе.

Повівши вільною рукою над чашею, Іда зронила з сухих губ слова прадавньою мовою, незнайомою мені навіть після довгих років при ній. Чорна кров у чаші здригнулася, взялася дрібними бульбашками, помітно посвітліла. Разом з нею й у мене всередині все заспокоювалося. Жар поступово відступав, а набряклі вени під шкірою поволі бліднули. 

Я осів на підлогу спиною до каміна. Сорочка липла до тіла, а руки дрібно трусилися.

Іда опустилася поруч. Якийсь час мовчали ми обоє.

— Частішає, — мовила вона нарешті, дивлячись не на мене, а на чашу з темною гущею. — На минулий напад пішло вдвічі менше крові. Між ними тепер лягають не місяці, а тижні. Ти й сам знаєш це незгірш за мене.

— Та знаю.

— Тоді знаєш і решту, —  вона повернула до мене обличчя. — До весілля лишився місяць, а до ритуалу — місяць і три ночі. Не поручуся, що ти дотягнеш до них у пристойній формі, попри весь твій батьківський гонор.

— Якось дотягну.

— Упертий не менше за всіх Веларді до тебе. Ця впертість вас і на ногах тримає, вона ж вас і в землю кладе. — Іда витерла ланцет об фартух. — Ти певен щодо Ейлін фон Кассель?

Я промовчав.

Головного про магію Оксани я не знав: чи вистачить їй снаги провести мене крізь ритуал живим? Вистачить — проживу ще років тридцять, посивію, слухаючи вічні Оксанині сварки з майстринями через колір стрічок. А не вистачить…

Про друге думати я собі не дозволяв.

Крекнувши, Іда звелася на ноги, забрала чашу з моєю ж загуслою кров'ю, наказала лежати до вечора, хоча ми  обоє чудово знали, що я не послухаюся.