Розділ 4

Оксана

За чотири дні я з'ясувала вельми незручну річ: незворушний герцог Веларді краде ковдру вправніше за мене. Щоранку я прокидалася, закутана в жалюгідний край простирадла, а вся ковдра мирно мандрувала на його половину ліжка. На третій ранок я врочисто заприсяглася відвоювати її бодай раз і з тріском програла. Сайрен навіть уві сні тримав свій край обома руками й здаватися не збирався.

Спав він тепер у мене щоночі, велемовно називаючи це доконечною необхідністю. Я, ясна річ, не вірила жодному його слову! Переконавшись, що я міцно застрягла в тілі Ейлін і нікуди більше не зникаю, герцог сам заходився зникати. Щоправда, далі власного кабінету й приймальної зали він не заходив. Стільки днів тримаючи палац зачиненим і не впускаючи жодної живої душі, він назбирав цілу гору занедбаних справ, а справи, на превеликий жаль, чекати не звикли.

— Ну що, знайшли? — Я відставила чашку, щойно він увійшов посеред дня.

Опустившись на стілець навпроти, Сайрен поцупив з моєї тарілки скибку сиру і аж потім зволив відповісти. Цю звичку він, до речі, розвинув підозріло швидко!

— Поки що не знайшли.

— Не міг же він просто розчинитися в повітрі!

— Не міг, проте розчинився, — герцог потер перенісся. — Люди Рейса перевернули кожен закуток, де Ліам бодай колись з'являвся. Вони перевірили навіть ті місця, куди він міг податися суто теоретично. Його ніде немає.

— Диви, яка сволота! Дмухнув мені якоюсь гидотою в обличчя, дав драпака, і все заради такого блискучого фіналу?

— Ти певна, що він саме дмухнув? — між його бровами залягла різка зморшка.

— Куди вже певніше! Він дмухнув на мене порошком з паперового кулька, і наступної миті я прокинулася в маминій квартирі.

— Цей запах я добре запам'ятав, — глухо озвався Сайрен. — Гіркота відгонила металом, а жодна відома мені отрута так не пахне. Ліам приніс до мого палацу річ, інформації про яку не знайти в жодній з наших книг.

Я вже розтулила рота, щоб спитати про його подальші наміри, коли у двері постукали.

— Леді, прибула майстриня, — Марта зробила на порозі короткий кніксен. — Вона каже, що ви чекаєте на неї для примірки.

— Якої ще примірки? — я рвучко перевела погляд на Сайрена.

Герцог раптом надзвичайно зацікавився власними манжетами. Ага, отже, він щось знає! Слідом за Мартою до покоїв увійшла кругленька жіночка з подушечкою для шпильок на зап'ясті та мірною стрічкою на шиї. За нею дівчина-помічниця несла на витягнутих руках щось велике, дбайливо загорнуте в лляне полотно. Вклонившись, майстриня кивнула помічниці, і та відгорнула край полотна. 

Я застигла на місці. Багатошарова спідниця важкими складками спадала аж на килим. Ліф укривало тонке шиття, а вздовж небезпечно глибокого вирізу біг дрібний перловий обвід. Навіть я, особа вкрай далека від пишних церемоній, впізнала призначення цієї сукні з першого погляду.

— Це… — я затнулася. — Це весільна сукня?

— Найкраща з усіх, що ми встигли пошити, леді, — гордо повідомила майстриня. — Часу ми мали обмаль, проте старалися вдень і вночі.

— Весілля? — я підвелася з-за столу. — Стривайте-но. Тобто йдеться про цілком конкретне «вже», а не про туманне «колись, після всіх справ»?

Сайрен кивнув майстрині, і Марта відвела обох жінок до сусідньої кімнати розкладати шпильки й готувати все для примірки. Щойно двері за ними причинилися, я рвучко обернулася до герцога.

— Сайрене, що це означає?

— Даремно ти так дивуєшся, моя леді, — незворушно відгукнувся він. — Тієї ночі, коли ти тут з'явилася, у палаці саме гримів бал на честь наших заручин. А щойно ти витримала розмову з Радою, вона відпустила нам шість тижнів.

Я розгублено закліпала.

— Але ж…

Простягнувши руку, Сайрен легенько клацнув мене по носі.

— Відступати тепер запізно, моя леді.

— Ти… — Відсторонившись, я потерла носа. — Ти що, серйозно кажеш, що весілля ось-ось?

— Воно взагалі мало відбутися ще раніше. — Куточок його губ ледь смикнувся. — А ти справді не помітила, що я правдами й неправдами відсував саму церемонію аж досі. Спершу я послався на твою слабкість, потім на надто короткий термін для належної підготовки. Насамкінець запевнив Раду, що чекаю від одного мудреця відповіді про найсприятливішу дату. Радники дивилися на мене вовком, проте терпіли. Тягнути далі не вийде, Оксано. Рада дала ще шість тижнів, і це її останнє слово.

— За шість тижнів… — тупо повторила я.

Потім сенс його слів нарешті дійшов до мене, і всередині знялося давнє знайоме обурення. Свічки в настінному свічнику небезпечно блимнули, витягнувши полум'я довгими язичками вгору.

— Стривай-но. Тобто ти зі своєю любою Радою вже розписали геть усе, від списку гостей до оцієї перлової сукні, і жодна жива душа не спитала, чого хочу я? Може, я взагалі не палала бажанням влаштовувати цей цирк на пів королівства глядачів!

Сайрен спокійно накрив мою долоню своєю. Жар під моєю шкірою поволі вщух, а полум'я свічок слухняно осіло.

— Мене теж ніхто не питав, — рівно мовив він. — Ні про обряд, ні про колір клятих стрічок на брамі. Веларді одружуються за протоколом, старшим за мого прадіда, і на наші з тобою бажання тут не зважають. — Він стиснув мої пальці. — Проте кожен твій крок у тій залі я розповім тобі сам. Ти заздалегідь завчиш зі мною кожен уклін і кожне потрібне ім'я. Неготовою й розгубленою ти туди не вийдеш, це я тобі обіцяю.

Моє обурення нікуди не поділося, проте сперечатися з традицією, старшою за чийогось прадіда, не мало найменшого сенсу. Цю нехитру істину я вже добре засвоїла.

— Гаразд, проте стрічки на брамі я обиратиму сама, — процідила я крізь зуби.

— Про стрічки домовилися, — надто швидко погодився Сайрен.

Я запізно збагнула просту річ: на дрібницях цей хитрун поступається залюбки, аби тільки я не чіплялася до головного.

З сусідньої кімнати визирнула майстриня зі шпильками напоготові. Марта вже відкинула лляне полотно й дбайливо розправляла сукню кольору слонової кістки.