3.3

Оксана

Герцог Веларді повільно та ніжно цілував мене — скроню, чоло, щоку, потім кутик губ, потім обидві долоні, потім знову скроню. Щоразу він спинявся, підводив на мене очі й терпляче чекав дозволу.

Значить, отак воно? Значить, увесь цей час незворушний герцог потерпав, що я не повернуся, поки я на маминій кухні спокійно цідила несмачну каву? Хто б міг подумати. 

Якоїсь миті Сайрен відсторонився й великим пальцем витер мою щоку. Це що, я розревілась і не помітила навіть?

— Тихо, — шепотів він. — Тихо, я поряд…

Ще мить тому я продерала очі, а тепер наді мною коливався бузковий балдахін і мою долоню стискав живий герцог. Справжній! Не вигадний! Хоча, може я остаточно дахом поїхала? І байдуже, хай так, хай це просто уява. Мені тут добре. Частину мене переповнювало щастя! 

Втім, була й інша частина, яка тихо вила за маминою кухнею, куди дорога мені закрилася назавжди.

— Скільки минуло? — запитала я, щойно до мене повернувся голос.

— Дев'ять днів. Сьогодні десятий.

— А в мене там збігло тижнів зо два з гаком. Сайрене, як ви це зробили?

— Ніяк, — хрипко озвався він.

— У сенсі — ніяк?

— У прямому сенсі, ніяк, — жоден м'яз на його обличчі не здригнувся, тільки пальці на моїй долоні міцніше стислися. — Я не вилазив з бібліотеки, перечитав усі записи пращурів про переселення душ, перерив дідове листування. Натрапив на згадку про схожий обряд, а тоді на ім'я людини, обізнаної в таких речах. Навіть послав по неї гінця, та тільки виявилось, що та людина мертва вже кілька років. Оксано.. Це не я. Вас повернув хтось інший.

У кімнаті запала тиша.

— То хто ж тоді? — тупе питання, але воно саме вискочило.

— Ось це ми з вами й з'ясуємо, — незворушно відповів Сайрен, знов поцілувавши мене у скроню. — Тільки не сьогодні.

Вивільнивши свою другу руку, я провела пальцями по його колючій щоці й затрималася на глибокій зморшці між бровами. Герцог заплющив очі й підставився під дотик. Цей гордий і незворушний чоловік довірливо ткнувся лобом мені в долоню, зовсім як домашній пес! Це достобіса мило!

— Слухайте, а ви спали хоч трохи ці дев'ять днів? — заторохтіла я, бо дивитися на нього мовчки ставало нестерпно. — І їли? Судячи з вашого вигляду…

— Оксано.

— Що?

— Потім, — Сайрен притиснувся щокою до моє руки. — Усе потім.

Ну.. потім то й потім. Головне назад не полетіти, але може ж минеться? Не хочеться знову жити без нього. 

Так ми й сиділи, поки за вікном остаточно не розвиднілося. Герцог тримав мою руку й мовчав, тільки голова його раз у раз хилилася на груди, поки він не стямлювався й не випростувався знову. Довго так тривати не могло.

— Ідіть спати, — сказала я нарешті.

— Не піду.

Ні, він не козел. Він впертий баран!

— Сайрене, ви на ногах не тримаєтесь.

— Я чудово себе почуваю, — з гідністю відповів він.

— Знаєте, в труні люди теж себе добре почувають. Бо їм вже все одно. Хочете приєднатись до їхнього клубу?

Герцог помовчав. Потім повільно встав, і я вже готувалася до чемного «на добраніч». Але ні! Замість цього Сайрен обійшов ліжко, роззувся і вклався поруч, поверх покривала. Тримався він самого краю, притиснувши лікоть до боку, щоб не зайняти зайвого місця.

— Ви що робите?.

— Лягаю спати, — незворушно пояснив герцог. — Ви ж наказали. А засну я тільки там, звідки бачу, що ви нікуди не поділися.

Він накрив мою долоню своєю. Пальці ледь помітно тремтіли від утоми.

— Тільки без зайвих думок, ваша світлосте, — буркнула я не серйозно та підсунулася ближче. 

Я може й не проти, але ж не тоді, коли він в такому стані. Ще не дай Боже засне просто в процесі і все, моральна травма мені гарантована! 

— Лише сон, моя леді, — озвався Сайрен уже крізь дрімоту.

Любі читачі!

Завтра візьму вихідний :)

Не лякайтесь, післязавтра знов буде все за графіком. 

Цьомик!