Розділ 1

Оксана

За тиждень удома я з'ясувала про своє повернення одну важливу річ: кава мені більше не смакувала.

А кава ж лишилася колишньою! Мама перевезла з моєї квартири куплену три роки тому на розпродажі джезву, і та тепер стояла на плиті. З жовтої пачки по-старому пахла мелена арабіка, а чашка з вушком у формі котика займала звичне місце біля мийки. Я насипала каву в джезву, дочекалася, доки шапка піни підніметься до самих вінець, і вчасно зняла її з вогню. Гаряча чашка гріла мені долоні, над нею здіймалася пара, а перший ковток мав розбудити мене краще за будь-який будильник, хіба ні?

Дзуськи! Перший ковток знову віддавав огидною гіркотою, лишивши в роті присмак паленого й теплої води. Постоявши над чашкою, я покрутила її в руках і досипала цукру, хоча зроду його не сипала. Цукор не допоміг, кава так само гірчила. 

Я вилила її в раковину й довго дивилася на брунатний вир у зливі.

«Якби я знайшла тут ці зерна, ваша світлосте, ви за тиждень продали б половину герцогства за одне горнятко».

Той вечір я пам'ятала до дрібниць. У кабінеті палав камін, а я з келихом сливового вина в руці розписувала каву. Сайрен спантеличено слухав, і я з тим самим успіхом могла б описувати йому невідому заморську звірину. 

Сайрен… За офіційною версією, цієї людини ніколи не існувало.

Офіційну версію мені сказали в лікарні, коли видавали остаточний діагноз, ще один рецепт ліків і рахунок. Втомлений лікар в окулярах крутив у пальцях погризену до самого стрижня ручку, дивився повз мене й завченим заспокійливим тоном говорив:

— Ви вигадали той світ, пані Оксано. Ваш мозок намалював його, рятуючи вас від перевтоми. Так буває.

«Так буває! Та запхни ти, лікарю, це своє „буває“ знаєш куди?!» — хотіла відповісти я, проте промовчала. Чемно кивнувши, я забрала рецепт і тихо зачинила за собою двері. Скандалом у кабінеті психіатра власної адекватності не доведеш, Оксано! Та й що я йому сказала б? Цього не зрозуміє ні він, ні хтось інший.

Спробуй поясни комусь, що омріяна кава раптом перестала смакувати! Улюблений м'який плед тепер колеться й муляє, тож за п'ять хвилин я роздратовано скидаю його з плечей. Найдужче мене дратує дзеркало в передпокої. З нього дивиться моє власне обличчя, з моїм носом і рідною зморшкою між бровами, родимкою над губою, проте воно вперто здається абсолютно чужим. Стоячи перед ним, я раз у раз вишукувала у своєму відображенні інші риси.

— Оксано, ти чого встала в таку рань? — гукнула мама з кухні. — Голова не болить?

Ну от, знову!

— Не болить, мамо.

— Точно не болить?

— Точно не болить.

Вона зазирнула до кімнати й пильно оглянула мене з голови до ніг.

— Кажу ж, точно, — твердіше відповіла я. — Мамо, зі мною все гаразд.

Мама підібгала губи й повернулася до плити. Питання про голову я почула за цей тиждень частіше, ніж за все попереднє життя! Воно лунало вранці після пробудження та ввечері перед сном, вклинювалося посеред обіду й посеред найбуденнішої розмови про капусту на базарі. Мама так пильно придивлялася до мене, що я мимоволі ховалася від неї.

А ще в мене з'явилися власні питання. Одне з них я поставила за обідом, коли в кухні пахло смаженою цибулею, а на плиті булькотіла каструля. Я ганяла виделкою котлету по тарілці й на середині руху спинилася: так само ганяв печеню мій дорогенький кузен. Чудово, Оксано, ти вже порівнюєш себе з власними галюцинаціями! Відклавши виделку, я недбало спитала:

— Мам, а я довго… ну, отак?

Мама застигла з ополоником над каструлею.

— Місяць минув, — обережно сказала вона. — Сьогодні рівно місяць. А чого питаєш? Згадала щось?

— Та ні, просто в голові туман. Розкажи, що тоді сталося.

Поставивши ополоник, вона витерла руки об фартух і сіла навпроти. Мама довго мовчала, добираючи слова, і нарешті заговорила:

— Мені зателефонували з твоєї роботи. Сказали, що ти не вийшла й на дзвінки не відповідаєш. Я приїхала до тебе, а тебе нема. Сусідка знизу, тітка Валя, розповіла, що бачила тебе вранці: ти вибігла з під'їзду в самій піжамі, майже боса…

Я відсунула тарілку, бо апетит пропав слідом за смаком кави.

— …і кричала, — тихо доказала мама. — Тітка Валя не розібрала, що саме ти кричала. Ти белькотіла незнайомі слова й так озиралася, що Валя шукала очима, хто за тобою женеться. Потім ти забилась у куток біля магазину «Продукти» за рогом, сіла навпочіпки між ящиками й трусилася. Ти все довкола розглядала й нічого не впізнавала. Люди спинялися, а ти від них сахалась. Потім хтось-таки викликав швидку.

Чудова картина, нічого не скажеш!

— І що сказали лікарі? — хрипко спитала я.

— А що лікарі… — Мама махнула рукою. Цей сердитий жест я знала з дитинства, і мені раптом полегшало: вона вперше за тиждень забула про обережність. — Вони тебе покрутили, покололи та й забрали до лікарні. Сказали, що в тебе нервовий зрив від виснаження. Таке, кажуть, трапляється з людьми, які роками себе не жаліють. Ти попила таблеток, поспала, і тебе відпустило, — вона спідлоба зиркнула на мене. — Я ж тобі казала! Скільки разів я тобі казала? Оця твоя робота тебе колись доб'є. Ти сидиш ночами, без вихідних, начальник на тобі воду возить, а ти й рада старатися. От ти й достаралася, доперекладалася!

— Казала, — покірно погодилась я.

— Отож-бо й воно, що казала.

Підвівшись, мама забрала мою недоїдену котлету й понесла до раковини, буркочучи вже сама до себе:

— Ніхто мами не слухає, бо мама в них нічого не тямить. А мама, між іншим, життя прожила…

Я сиділа за столом і дивилася їй у спину. Отже, лікарі приписали мені нервовий зрив через виснаження. Версія звучала логічно й зручно, під неї підходило геть усе. Перевтомлена жінка перегоріла, її мозок дав збій і місяць показував їй марення про палаци й герцогів, а потім відпустило. Лікарі, за маминими словами, бачать таке постійно.

Версії суперечив лише один факт, і він уже тиждень не давав мені спокою. Я пам'ятала все надто чітко й цілісно! Я могла б описати запах Сайренової накидки і вагу тому про ритуали в моїх руках. Перша нерішуча Мартина усмішка після мого прохання попліткувати досі стояла перед очима. Хіба перевтомлений мозок зліпить таке з нічого за місяць гарячки?