3.2

Сайрен

Книжка ковзнула з колін і гримнула об підлогу. Я скинувся в кріслі, намацав руків'я кинджала й аж тоді розплющив очі.

Шосту ніч поспіль ночував у цьому кріслі, і сон щоразу зривався від найтихішого шурхоту в коридорі. Що, якщо хтось знову прокрався до неї, поки я куняв? Що, якщо я знову спізнився?

— Ви жахливо виглядаєте, ваша світлосте.

Така знайома інтонація змусила моє серце пропустити удар. Я повільно повернув голову до ліжка, побоюючись, що це все лиш сон і мені просто примарилось. Так страшно, що зараз гляну, — а на обличчі дівчини досі переляк, і цю інтонацію мені підкинула втомлена уява. Але ні, Боги, дякую, ні! Дівчина мружилася й глузливо мене роздивлялася.

— Оксано.

— Ну, здрастуйте, — озвалася вона.

Я раптом опинився на колінах біля ліжка й обома руками стискав її тонку теплу долоню, не спромігшись вимовити жодного слова. Я боявся навіть дихнути. Що, якщо кліпну — і вона знову зникне?

— Сайрене, — тихо покликала вона. — Гей, ви там живий?

— Помовчіть хвилину, — видушив я. — Прошу вас.

Вона, звісно, не помовчала. З нею це ніколи не спрацьовувало.

— Це ви так радієте? Я всяке уявляла, але щоб ви навколішки…

Припавши губами до її долоні, цілуючи один за одним усі пальці, змусив її замовкнути. Певно, не чекала моя леді такого, збентежилась. А може просто подив відібрав їй мову. Та й байдуже! Я торкнувся кісточок і зупинився на вузькому зап'ясті, де квапливо калатала жилка. Її пульс бився просто в мене під губами, і від цього в мене затрусилися руки. Вона тут. Моя Оксана тут!

— Ви мене з'їсте.

— Неодмінно з'їм.

— Ну добре, раз обіцяєте.

Підвівши голову, побачив, що насмішка з її обличчя зникла, а очі підозріло блищали, хоч щойно вона сипала жартами.

— Я вас не вберіг, — сказав я.

— Сайрене…

— Дайте сказати, — ненависні слова йшли важко, але я мусив вимовити їх, поки ставало духу. — Я сидів у сусідньому крилі й вигладжував звороти в листі про податки, поки над вами хтось стояв. Я побоявся вас образити й не поставив під двері варту. Уберіг вашу гордість, а вас — ні.

— Ви закінчили?

— Ще ні, — перевів подих. — Я не знаю, куди подіти власний сором і власну ганьбу. Все життя мене вчили, що Веларді тримають ситуацію під контролем, що емоції — розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. Я ріс з впевненістю, що все можу, що не маю слабкостей і здатен бачити те, що інші не бачать. І у що це вилилось? Ейлін я не вберіг, все тягнув та думав встигну будь-якої миті втрутитись. Вас теж не зміг вберегти, бо хто б то не був, це просто пощастило, що ціль у нападника стояла не вбити вас. Я…

Оксана довго мовчала, а тоді її пальці ворухнулися в моїх і легенько стиснули. Від цього руху мені стало легше дихати.

— А я казала, що ви самовпевнений козел. Добре, що визнали це. Знаєте, так є шанс, що ви не геть пропащий і навіть чомусь навчитись можете.

Я опустив чоло на її долоню й засміявся. Давно так не сміявся, власний хрипкий регіт налякав мене самого. За дверима завовтузилася, мабуть насторожилася варта. Я тримався за руку цієї колючої жінки і вже не хотів ані трусити когось за комір, ані палити книжки.

— Що з пальцями? — раптом запитала вона.

Про пов'язку я й забув. Оксана вивільнила руку, перехопила мою й повернула долонею догори, діловито розглядаючи полотняну смужку. До неї поверталася звична командирська впевненість, і я тихо цьому тішився.

— Обпік, — коротко відповів я.

— Це я й сама бачу. Яким чином?

— Жбурнув книжку в камін… А потім передумав і поліз її діставати.

— Тобто ви голими руками полізли у вогонь заради книжки?

— Книжка рідкісна і дорога. 

— Господи, Сайрене. Ви ж справжнісінький ідіот, — вимовила вона так ніжно, що мене прошило наскрізь.

Тоді я поцілував її в скроню, торкнувся губами чола, а тоді мокрої щоки — вона плакала й навіть не намагалася витертися.

За півподиху від її губ я спинився й сказав:

— Дозволите?

— Оце ви серйозно? — прошепотіла вона. — Ви зараз питаєте дозволу?

— Питаю цілком серйозно.

— Дозволяю, — видихнула Оксана. — Тільки швидше, поки я не почала жартувати, бо коли нервую…

Договорити я їй не дав.