3.1

У четвер я замазала тріщину на стелі.

Мама збиралася це зробити щоліта, а тоді знаходилося щось важливіше: то огірки, то ремонт у ванній, то застуда, то просто життя.

Я купила в господарчому шпаклівку зі шпателем, витягла на середину кімнати стіл, зверху примостила табуретку. Табуретка хиталася, шпаклівка падала мені на волосся, але результат вийшов такий, що будь-який майстер зняв би переді мною капелюха. А тоді тихо пішов би геть, поки я не змусила його це переробляти, бо вийшло таки криво. Але ж вийшло!

Мама повернулася з базару о четвертій. Сумки вона кинула просто в коридорі. До кімнати зайшла не роззуваючись, задерши голову, довго роздивлялася мою творчість.

— Ти замазала?

— Ага, — погодилась я.

— Тобі ж не можна напружуватись.

— Мам, це стеля, а не вагон цегли.

Вона ще раз глянула вгору, кивнула самій собі. До ванної пішла мовчки. Клацнув шпінгалет, зашуміла вода.

Я стояла посеред кімнати зі шпателем у руці, а що там відбувається, знала точно.

Роками я нічого з цим не робила. Мені все здавалося, що права не маю. Це її, доросле, не для мене; я тільки зіпсую; вона розсердиться, скаже щось різке. Зручна теорія влаштовувала мене років двадцять. Мами ж не плачуть, чи не так?

Я поклала шпатель на підвіконня, відчинила двері.

Мама стояла над раковиною спиною до мене, а плечі в неї дрібно здригалися під старою кофтою. 

Підійшовши ззаду, обійняла її, притулившись щокою між лопаток.

— Та йди ти, — сказала мама.

Але не відштовхнула.

Так ми й простояли, скільки простояли, під шум води.

— Ти чого це раптом стелю ремонтувати взялася? — буркнула вона нарешті вмиваючи обличчя.

— Та набридла вона мені. Давно треба було.

— Могла б сказати, я б майстра викликала.

— Мам, ти того майстра стільки років збиралася викликати.

— Ну то й що? Збиралася ж.

Вона закрутила кран, витерла обличчя рукавом. А тоді обернулася, глянула на мене так уважно, що мені захотілося затулитися рукою.

— Оксано.

— Що?

— Ти від мене нічого не приховуєш?

Я збрехала спокійніше, ніж будь-коли в житті.

— Нічого, мамо.

Мама постояла ще, покивала своїм думкам. Потім пішла розбирати сумки, голосно повідомивши з коридору, що забула купити хліб.

Того ж вечора я викреслила з блокнота один пункт.

Іноді вона стоїть на кухні спиною до дверей і надто довго миє одну тарілку. Підійди ти. Обійми ззаду й помовч. Я зробила це сама. Хоча… ти теж роби так.

У неділю ми ліпили вареники.

Проліпили години зо дві. Мама розповідала про сусідку з третього поверху, яка знову посварилася з чоловіком, про подорожчання цукру. Я слухала, та не чула, вбираючи в пам’ять усі її жести та міміку.

Увечері я вимила посуд, поклала блокнот на тумбочку, вже без жодного трепету, суто за звичкою. Лягла і швидко заснула.

Нічого мені тієї ночі знов не наснилося.

О шостій сорок сім я розплющила очі. Годинник на тумбочці світив зеленими цифрами: ПН.

— Ну звісно, — сказала я стелі. — Клятий понеділок.

Сказала, й одразу ж відчула щось не те. Голова запаморочилась, а потім і зовсім перед очима потемніло.

Летіла я крізь цю пітьму довго, а може, лише одну мить. Та коли я розплющила очі знову, наді мною тяглися бузкові бганки балдахіна. Серце затріпотіло. Понеділок може бути не таким вже й поганим!

«Тримайся, мала. Блокнот на тумбочці» — подумки звернулась я до Ейлін.

Повернувши голову, побачила у кріслі, підсунутому до самого ліжка, Його. Сайрен спав сидячи, звісивши голову набік. Під його очима залягла синява, а камзол пом'явся до непристойності. На колінах у герцога лежала розгорнута книжка, притиснута долонею. 

Я дивилася на нього довго, а тоді сказала тихо, самими губами:

— Ви жахливо виглядаєте, ваша світлосте.

Книжка звалилася на підлогу.