2.3

Зарядка від ноутбука знайшлася під ліжком, у сірій пилюці, до якої мамина ганчірка за півроку так і не дотягнулася. Я витягла шнур за хвіст, здула з нього пил і увімкнула машину в розетку.

Натужно загудівши кулером, ноутбук ожив. Я сіла просто на підлогу, підтягнула коліна до підборіддя й склала список.

Історію я взяла шкільну, обов'язково з картинками, бо пояснювати дівчині наш світоустрій без картинок не візьметься навіть святий. Далі пішла географія, за нею перша медична допомога. Правила безпеки в місті я скачала аж у трьох варіантах, для різного віку. Окремо також знайшла книжку про устрій держави, і дописала до неї передмову: суперечки в цьому світі не вирішують поєдинком, хай навіть дуже кортить.

Качала я години зо дві. Тека на робочому столі отримала назву великими літерами: «ДЛЯ ЕЙЛІН». Усередині я розклала все по підтеках з номерами, бо без нумерації ця дівчина загубиться на другій хвилині й піде плакати в подушку.

Пароль на вхід я хотіла записати в блокнот. Потім уявила Ейлін, яка тицяє пальцем у чорний екран і чемно просить у нього дозволу увійти, і прибрала до біса той пароль.

З телефоном довелось промучатись вдвічі довше. Половину книжок я перекинула в читалку, поставила найбільший шрифт і вимкнула автовиправлення, щоб воно не доводило дівчину до сліз на першому ж слові. Контакти я перейменувала: «МАМА», «ШВИДКА (цілителі)», «ТАКСІ (карета, екіпаж)», «НЕ БРАТИ СЛУХАВКУ (начальник)»

Потім я взяла блокнот і дрібним почерком списала ще шість сторінок. Я розписала, де тиснути, куди дивитися й що робити, коли екран згасне. Кнопку живлення я домалювала, підписала «ОЦЯ» й обвела двічі, бо один раз для цієї дівчини може бути мало.

За вікном сутеніло, робота закінчилася, а йти мені не хотілося.

Я обійшла квартиру востаннє. Зарядку лишила в розетці разом із запискою «не висмикуй». Теку з документами поклала посеред столу на видноті, притиснувши карткою та папірцем з пін-кодом. Постоявши над мертвим фікусом, я торкнулася голої гілки, і вона хруснула та зламалася.

Прощатися тут я могла хіба що з чобітьми, які мама виставила рівно біля порога.

— Ну... бувай, — вголос сказала я.

Ніхто мені не відповів, чого, власне, й чекалось. Двічі провернула ключ у замку й пішла на маршрутку.

Мама зустріла мене борщем.

Борщ я з'їла до останньої ложки й попросила добавки, чим викликала підозру, гідну слідчого з районного відділку. А увечері, коли під звуки з телевізора, мама вмостилася в кутку дивана з плетінням, я підійшла до неї.

— Мам, а де в нас лежить альбом?

Спиці спинилися.

— А тобі він нащо здався?

— Лікар казав, що треба більше позитиву, — збрехала, не змигнувши оком. Дешевий трюк спрацював безвідмовно.

Мама відклала плетіння швидше, ніж я договорила. За п'ять хвилин на журнальному столику лежав альбом кольору стиглої сливи, а поверх нього мама поставила взуттєву коробку з фотографіями, які до альбому колись не влізли.

— Тільки кутики мені не мни, — попередила вона й сіла впритул.

Знімки трималися в прорізах на чесному слові. Перший вислизнув мені на коліна. Зі згортка з бантом стирчало червоне зморщене обличчя, а роззявлений рот на ньому обіцяв усій лікарні непрості часи.

— Гля яка була, — гордо сказала мама. — Ти кричала так, що санітарка сказала: ця своє візьме.

— Не помилилася санітарка.

— Не помилилася, — погодилася мама й розгладила сторінку долонею.

Далі я повільно гортала альбом, а мама говорила без упину, розповідаючи історії про кожен знімок.

На наступній сторінці я стояла біля хлібного в кролячій шапці, рот у мене загинався підковою донизу. Виявляється, мені тоді не дали нести буханець самій, і я оголосила всьому кварталу мовчазний бойкот.

За два аркуші інше фото, зі свята в садочку. Я вийшла на сцену в костюмі сніжинки, а чубчик стрибав у мене сходинками. Напередодні підстригла себе манікюрними ножицями, мама сховала наслідки під шапочку, а я ту шапочку на сцені стягнула, щоб усі побачили, яка я тепер доросла.

На одному знімку знайшла порожню пісочницю, де не сиділо жодної дитини.

— А тут у тебе що знято?

— А це ти, — незворушно сказала мама. — Я натиснула, а ти вже втекла. У мене таких пів коробки лежить. Ти з кадру тікала все дитинство.

Перше вересня зайняло цілий розворот. Банти в мене стирчали завбільшки з голову, гладіолуси переростали мене сантиметрів на десять. Той букет я віддала тітці Ніні, яка мила в школі підлогу, бо вчителька вже тримала оберемок квітів, а тітка Ніна не мала жодної.

— Учителька мені того півроку не могла пробачити, — засміялася мама. — А я собі думаю: правильна дитина росте. Дурна, але правильна.

Бабця Ганна, затуляючись від об'єктива замащеною в землі рукою, реготала з дачної фотографії.

— Вона тебе вчила чистити картоплю однією стрічкою, щоб шкірка не рвалася. Пам'ятаєш? Ти три дні тренувалася, обчистила нам піввідра й порізала палець.

З наступного знімка на мене глянула мама років двадцяти. Коротка сукня відкривала їй коліна, а волосся вона збила у вежу, яку тримав, певно, цілий флакон лаку.

— Мамо, яка ж ти красуня.

— Ой, не вигадуй, — швидко сказала вона й перегорнула сторінку.

— Але ж правда!

— Все-все, не вигадуй.

У самому кінці, під останнім аркушем, лежав конверт. Мама обережно, двома пальцями, витягла його сама. Усередині — розмита від часу картонна бирка з пологового і тоненьке пасмо світлого дитячого волосся, перев'язане ниткою.

— Ти вродилася білява, — сказала мама. — Потім вже потемніла.

Бирка лежала в мене на долоні й майже нічого не важила. А в голові крутилося одне: «Мене ніхто ніколи не гладив по голові, розумієте?»

Скоро, дівчинко, в тебе теж буде любляча мама.

— Мам, скажи, — я поклала бирку назад у конверт. — Коли я хворіла в дитинстві, ти зі мною сиділа?

— А хто ж? — здивувалася вона. — Тобі щойно п'ять виповилось, а ти схопила запалення легень. Лютий стояв, мороз під двадцять. Швидка не їхала, таксі я не спіймала. Закутала тебе в ковдру й понесла.