2.2

Оксана

Наступного ранку я збрехала мамі, що їду по теплі речі.

— Сама? — Мама витерла руки об фартух і зміряла мене поглядом, яким на базарі перевіряють, чи не підсунули вчорашній сир. — Я з тобою поїду.

— Мамо, я на годину.

— А голова?

— Не болить. Мамо, я доросла жінка.

— Оце й лякає, — буркнула вона та пішла на кухню, а звідти гукнула, щоб я вдягла шапку.

Шапку я вдягла. Суперечка коштувала б мені дорожче.

Маршрутка тряслася через півміста сорок хвилин. Я дивилася у вікно на мокрий листопадовий Київ, упізнаючи кожен щит уздовж дороги: стоматологію з усміхненим дядьком, якому хтось домалював ікла, автомийку, вічний банер про курси англійської за три місяці. Раніше цей маршрут доводив мене до сказу — сорок хвилин життя, викинутих у вікно, двічі на день. Тепер я їхала й запам'ятовувала. 

Квартира зустріла мене холодом та лимонною хімією.

Мама встигла раніше. Чашки стояли на сушарці догори дном, вишикувані за розміром, і жодна не займала свого звичного місця. Холодильник світився порожніми полицями, вимитими до рипу. Обидва чоботи стояли під вішалкою парою, носками до стіни, — а я ж їх покидала, де впало, один під тумбочку, другий кудись у бік кухні.

Фікус вона теж поливала. Земля в горщику темніла вологою, на підвіконні поряд чекала своєї черги трилітрова банка з відстояною водою. Фікус усе одно здох. Він пережив три мої дедлайни та одне затоплення від сусідів, а місяця без мене не витримав: стирчав голий, а листя лежало довкола горщика акуратним брунатним колом, яке мама чомусь не змела.

— Пробач, друже, — сказала я йому.

Ноутбук на столі розрядився й помер. Вмикати його я не стала. П'ятдесят сторінок технічної документації з дедлайном у п'ятницю з'їхали в самий кінець списку моїх проблем ще місяць тому.

Я пройшлася по двох кімнатах, шукаючи, до чого прикласти руки. Коли не знаєш, з чого починати, починай з посуду — це правило рятувало мене років із десять. Посуд стояв митий. Пилюку мама витерла навіть з-за монітора, куди я сама залазила двічі на рік. Ця жінка забрала в мене останню законну відмовку.

Довелося сісти на підлогу посеред кімнати й нарешті зробити те, по що я приїхала.

У нижній шухляді письмового столу лежала стара тека-швидкозшивач, з якою я колись їздила по візу. Я витрусила з неї довідки з простроченими датами й склала все по порядку: паспорт, ідентифікаційний код, свідоцтво про народження, диплом. Тридцять років мого життя вмістилися в тонку пластикову теку й ще й місце лишилося.

Потім я дістала гаманець, вийняла картку та довго крутила її в пальцях.

Я взяла найбільший папірець, який знайшла, вивела чотири цифри великими друкованими знаками, обвела їх двічі та поклала поряд із карткою. Збоку дописала: «пін-код, не загуби». Відсунулася й подивилася на свою композицію збоку.

Такі стосики збирають перед важкою операцією.

— Годі, — сказала я вголос порожній кімнаті й полізла в сумку по блокнот.

Блокнот знайшовся робочий, у клітинку, з десятком сторінок термінології по будівельних кріпленнях. Я обережно вирвала їх, розгладила чистий аркуш і застигла з ручкою над папером. Школярка над твором з української, ага, тільки тема цікавіша.

Отже, що ми пишемо? Інструкцію з експлуатації моєї особистості!

Я хихикнула, а тоді втупилася в стелю. Геніальний жарт, Оксано, шедевральний, а поділитися ним ні з ким. 

Перший рядок я нашкрябала за хвилину й закреслила. Другий протримався довше, аж поки я не перечитала його вголос — вийшло щось між заповітом та інструкцією до пилососа. Третій варіант почався зі слів «Шановна Ейлін», після яких я мало не вивихнула собі щелепу, так скривилась від власного пафосу.

Ручка залишила на аркуші дірку. Я перегорнула сторінку.

Восьма спроба нарешті пішла.

«Лист до названої сестри»

Привіт, мала.

Ми з тобою знайомі заочно, тільки зі слів інших. Хоча я читала твій щоденник, тож тепер твоя черга — будемо квитами.

Підбадьорювати людей я не вмію, але залишити тобі кілька підказок про себе вважаю своїм боргом. А що з ними робити, вирішуй сама.

Перше. Припиняй боятися всього довкола. Знаю, тобі це важко, тебе вчили іншому. Тільки де поділися твої вчителі, коли небезпека дихала тобі в потилицю? Усі оті «так не можна» та «не ганьби рід» — де вони тоді були? Отож бо. Десь були, але не поруч із тобою. Тож яка різниця, що вони казали? Забудь цю хрінь (дурню, якщо так зрозуміліше) і живи нарешті.

Сподіваюся, ти передала нашому спільному знайомому містеру Крижинці мої слова й переконалася, що ніхто тебе за це не вбив. Бо якби вбив, мені й повертатися нікуди.

Хоча всіх підряд козлами тепер називати не варто. Трапляються ідіоти, які відреагують агресивно. Але тенденцію ти зрозуміла.

Друге. Мамі скажеш, що болить голова, і попросиш відвести тебе до лікаря. Там обов'язково поскаржся, що помітила проблеми з пам'яттю. Уже в кабінеті можеш показати свій страх у всій красі та сказати, що хочеш обстеження на Альцгеймера (вивчи це слово!). Його в тебе немає, зате для легенди про втрату пам'яті ляже ідеально.

Вони це потім спростують, знайдуть іншу причину, випишуть ліки — погоджуйся, але не пий. Випльовуй. Ти не хвора.

Третє. У моїй квартирі лежать документи в теці. Тепер вони твої, не загуби. Відновлювати їх довго й нервово, а нервів тобі ще знадобиться. І одразу попроси маму нагадати тобі, як користуватися ноутбуком та телефоном. Не панікуй, це просто місцеві технології. Магії тут не існує.

Коли розберешся з кнопками й лишишся сама, починай читати про наш світ. Я залишу приписки на інших сторінках, де саме в ноутбуці та телефоні лежать потрібні тобі книжки. Я все скачала й підготувала.

Четверте. Заведи кота. Мама зрадіє, тобі не буде самотньо. Тільки бери дорослого з притулку, а не кошеня, бо кошеня — це стихійне лихо на чотирьох лапах, а тобі й без нього пригод вистачить. І не називай його Барсиком, благаю. Назви Дейном. Він оцінить, коли я йому розкажу.