2.1

Сайрен

Дев'яту ніч не сплю.

Лягаю, гашу свічку, заплющую очі, та вже за мить лежу з розплющеними. Хочеться встати знову, кудись йти, хочеться трусити когось за комір. Та тільки трусити нема кого. Лежу й слухаю, як усередині все повільно кипить, а вранці болять щелепи та голова.

Мене відділяло від неї зовсім трохи.

Я сидів у кабінеті над листом, гарним, розважливим листом про податки, добирав звороти, а сусідньому крилі тієї самої хвилини хтось стояв над її ліжком, поки я підбирав чемнішу форму звертання.

Якби підвівся на п'ять ударів серця раніше, якби поставив варту не в переході, а під самими дверима, як і намірявся спершу. А не поставив, бо вирішив, що це принизить її, що вона знову огризнеться про клітку. Поберіг її гордість, хай мене чорти візьмуть!

Рейс приходить щоранку й розводить руками. Перекопали під західним муром, витрусили заїзд разом із господарем та собакою, допитали всіх, хто тієї ночі не спав, і всіх тих, хто спав. Ні сліду, ні клаптя тканини на цвяху не залишила по собі та сволота! 

Учора допитував конюха. Глухуватий хлопчисько нічого не знав, плакав під кінець, тримаючись за одвірок. Дивився я на ті трясучі губи й дратувався, бо ці рюмсання заважали думати.

Сором прийшов вже уночі. 

Перечитав усі свої записи про чужі чари, три полиці книжок, які збирали всі мої пращури. На сорок дев'ятій спробі знайти бодай щось, жбурнув книжку в камін, а тоді ліз по неї голіруч у вогонь. Обпік пальці й лаявся так, як не лаявся від часів навчання. 

Челядь від мене сахається. Зачувши мої кроки, звертають у бічні переходи, тиснуться до стіни, ховають очі. Та й правильно роблять.

Дейн зазирнув із якимось жартом про баладу. Рідний брат, єдина людина, якій дозволено заходити без стуку, вийшов від мене білий і вже третій день обідає в нижній залі з офіцерами. Хай там і обідає. Не хочу нікого бачити.

Навіть стара приходила. Постояла на порозі, подивилася на мене та й пішла собі, не сказавши ні слова.

От і добре. Ідіть усі. Згиньте з-перед моїх очей, дайте мені спокій.

А ще була… ця.

Повторюю молитвою, щоразу як бачу її, що ні в чому дівчина не винна. Це врешті решт її тіло, але… Як же вона мене дратує!

Вона притримує двері, щоб не грюкнули, ступає два кроки й спиняється, наче чекаючи дозволу дихати. Складає руки, опускає очі в підлогу, і від того, як вона їх опускає, мені хочеться перекинути стіл. Просить пробачення за те, що зайшла. За протяг. За те, що я стою біля вікна.

Та підведи ти голову! Хоч раз! Скажи мені щось поперек, огризнися, назви мене клятим тюремником — я тобі ще й подякую!

Вона каже «як забажаєте, ваша світлосте», і в мене дзвенить у вухах. Оксана зроду не сказала б мені “як забажаєте” без іронії.

І я огризаюся.

Чую власний голос збоку й не впізнаю: низький, здавлений, з гарчанням, яке в порядному роду мають за скотство. Позавчора вона перепитала про час вечері — про час вечері! — а я гримнув так, що дівчина впустила чашку. Стояла над черепками біла й просила пробачення за чашку.

Вона дратує мене тим, що не винна. Тим, що тремтить. Тим, що… Тим, що вона тут, а Оксана — ні.

Ось якою людиною я став за дев'ять днів.

Увечері я стояв біля холодного каміна, бо розпалювати нікому, а самому не хотілося. Стук пролунав такий тихий, що я спершу подумав на протяг.

— Заходьте.

Двері прочинилися. Ейлін спинилася на порозі, стискаючи край шалі.

— В-ваша світлосте…

— Ну?

Мовчання. Дівчина набрала повітря, розтулила рота — і закрила. Погляд метнувся по кімнаті, зачепився за камін, за стіл, за мій чобіт і впав додолу.

— Я… мені треба…

— Кажіть.

Знову мовчить. Стоїть, дивиться в підлогу, ковтає. Плечі підняті до самісіньких вух.

Свята Матір, ну скажи ти хоч слово! Ні, стоїть, тремтить, дихати боїться. Я що, з'їм її? З'їм, певно. Дивиться на мене отим своїм заячим оком, і мені хочеться вити.

— Ви скажете сьогодні бодай щось?

— Я боюся, що ви…

— Годі! — відвернувся до вікна, бо дивитися на це вже не міг. — Ідіть геть, графине. Нема чого сказати путнього — ідіть спати й не морочте мені голову!

— Вона снилась мені, – раптом затараторила на одному подиху Ейлін. — І сказала переказати вам, щоб… щоб… щоб ви припинили бути козлом, підняли свою тупу герцогську дупу та шукали спосіб усе виправити, бо вона вас і звідти прокляне!

У кабінеті стало дуже тихо.

Ейлін підвела на мене погляд. Уперше за дев'ять днів (та де там, за весь час загалом) подивилась прямо в очі. Я бачив, як до неї доходить сенс власних слів і як з обличчя збігає остання фарба.

— Я… Ваша сві…

І впала.

Я встиг підхопити її за плечі за мить до того, як вона торкнулася б підлоги.

Лють вийшла з мене вся, до останньої краплі, наче хтось вибив чіп із бочки.

— Припинити бути козлом… — сказав вголос.

Ейлін би сама цього ніколи не сказала. А значить, Оксана ближче, ніж я думав. 

Вперше за дев’ять днів у мене з’явилась надія.