Розділ 2

Оксана

Дівчина навпроти вчепилася в мене обіруч, теплими пальцями стиснувши зап'ястя.

Дивитися на це обличчя боліло, хоч пояснити чому я б не змогла. За півтора місяця звикла до нього більше, ніж до власного. От тільки з дзеркал і начищених таць воно ніколи не дивилося отак! Мої очі там палали рішучістю, а ці згасли.

— Ви справжня, — видихнула вона й стиснула пальці ще міцніше. — Ви справжня, ви справжня, а я думала, що вигадала вас…

— Тихо, — сказала я крізь зуби. — Тихо, дихай. Руку мені зараз зламаєш.

Ейлін і не думала слухати, тільки ревіла захлинаючись. Сльози текли просто на зчеплені руки.

— Ейлін. Ейлін, подивись на мене. Скажи, що коїться.

Темні кучері поприлипали до мокрих щік. Дівчина втерла обличчя об плече, рук моїх так і не випустивши.

— Все погано, все так погано, не знаю, що робити, нічого не розумію. Раніше велося інакше. Раніше мене просто не бачили, розумієте? Зайду до зали — люди говорять далі. Слуги дивилися крізь мене. Це боліло, я плакала, думала, що гіршого не буває, коли ти в домі порожнє місце, — її рот сіпнувся, — а тепер знаю, що буває.

— І що?

— Марта не дивиться мені в лице. Вбирає, зачісує, приносить сніданок, а за цілий ранок жодного разу не підводить очей. Питаю, чи щось сталося, — каже «ні, міледі» та йде швидше, ніж я встигаю доказати. Пан Дейн зі мною чемний, кланяється, називає графинею, але не всміхнувся ще жодного разу. Мені кажуть, він завжди всміхається. А біля мене стоїть по-похоронному й чекає, коли можна піти.

Мовчала я довго.

Цілий тиждень мені снився цей коридор, Марта з відведеними очима, порожня Дейнова чемність. Щоранку списувала все на каву й недосип, а воно, виходить щось я таки бачила. Лишалося зрозуміти що.

— А герцог… — Ейлін затнулася.

— Що герцог?

— Ненавидить мене.

— Дурниці.

— Ненавидить, — уперто повторила вона. — Він навіть не приховує. Заходить — і мені хочеться зробитися меншою. Дивиться згори вниз, як… Ви б так дивилися на огидну брудну калюжу посеред власної підлоги. Іогляду не відводить, він мене цим поглядом до стіни притискає. А вчора я перепитала, я тільки перепитала, бо не розчула наказу, і він на мене загарчав.

Я розгублено закліпала.

— Стривай. Він що зробив?

— Загарчав, — Ейлін вимовила майже пошепки, соромлячись. — Гримнув, гаркнув, не знаю, як це назвати. Ніколи не чула, щоб пан так говорив з живою людиною. Я навіть впустила чашку. Півдня потім руки не могла вгамувати.

Я приміряла цю картину до живого герцога Веларді. Не приміряється вона жодним боком. Голосу він не підвищував ніколи: тихий рівний тон служив йому за зброю та за розкіш водночас, і що гірше йому ставало, то м'якше він говорив. Від тієї м'якості люди холонули швидше, ніж від крику. Одним півтоном він осадив лорда Тавіса через увесь стіл. Про змову проти мого життя доповів мені голосом, яким зачитують список білизни з пральні. І щоб оце гарчав на дівчину, яка не розчула наказу?

— Не може бути, — сказала я вголос. — Він так не робить. Сайрен фізично не вміє…

— Як ви його назвали?

Вона витріщилася. На мить навіть сльози  неї спинилися.

— Ви кажете, — прошепотіла Ейлін, — без титулу? Ви що ж, так із ним і говорили?

— Ну а як мені з ним говорити?

— Але ж це герцог Веларді. — Прізвище вона вимовила обережно, притишивши голос. — До нього ж не можна отак. У нашому домі навіть мати казали «його світлість» і випростувалися, а мати не з боязких. А ви… 

Ейлін замовкла й роздивлялася мене, вперше за всю розмову притомно. 

— Ой, — відмахнулася від неї, — я і козлом його називала, і нічого, пережив.

— Ви ЩО?!

Пояснювати не варто, та й нічого б це не дало. Ця дівчинка все життя вимірювала відстань до кожної людини й ніколи не скорочувала її ані на крок. А я звалилася в цей світ з нахабною певністю, що людина навпроти — теж людина. 

— Слухай, — почала я, — потім тобі все…

Тут її знову затрусило.

— А ще магія. Вона в мене змінилася на… вогняну.

— Так, знаю, це…

— Ви не розумієте! — Голос їй зірвався на такий тонкий звук, що я мимоволі втягнула голову в плечі. — У мені сидить вогняна магія, жива, вона рухається, коли я лякаюся, а лякаюся я весь час! Учора з долоні пішов дим, просто пішов дим, ні з того ні з сього, коли сиділа з вишиванням! Я його не кликала! Не знаю, що з ним робити, не знаю, як спинити, воно ж колись вирветься при людях, при слугах, при герцогові, а тоді по мене прийдуть, ви ж розумієте, що по мене прийдуть? Мене ж спалять, мене ж…

— Ейлін..

— …мене ж і так уже питали, чому в кімнаті пахне гаром, а я збрехала, сказала, що свічка перекинулася. Збрехала герцогові в лице, а він подивився й нічого не сказав, просто подивився, і я знаю, знаю, що він мені не повірив, і тепер він чекає, поки я…

— Ейлін!

— …мене здадуть! Герцог сам і здасть, він же дізнається, він одразу дізнається, він усе про магію знає, а ненавидить мене вже зараз, тоді він точно…

— Та візьми ти вже себе в руки, жінко!

Вона замовкла на півслові, ковтаючи повітря.

Чудово вийшло. Знайшла на кого горлати: дівчину двічі за життя викинули з власного тіла, а я на неї гримаю.

— Пробач, — сказала я тихіше. — Пробач. Але ти себе доведеш до того, що воно й справді вирветься, бо ця штука саме на це й ловиться. Живиться панікою. Хочеш, щоб дим ішов, — панікуй далі. Хочеш, щоб не йшов, — дихай і кулаків не стискай. Вогонь любить спокій.

Останню фразу я почула вже збоку й мало не засміялася. 

— Вогонь любить спокій, — розгублено повторила Ейлін.

— Не я придумала. — сказала, стиснувши її пальці у відповідь. — І ти не спалахнеш, чуєш? Півтора місяця я з цим ходила, а замок стоїть цілий. Це не прокляття, а просто ще одна річ, з якою треба навчитися жити. Знайдеться, хто тебе навчить.

Дивилася вона на мене довго, сльози текли вже тихо, без хлипання.