Розділ 2

Оксана

— Ви справжня, — видихнула дівчина навпроти, намертво вчепившись у мої зап'ястя. — Ви справжня, а я думала, що вигадала вас…

Теплі пальці стискалися дедалі міцніше. У грудях защеміло від самого погляду на це обличчя За той місяць з гаком я вивчила його до останньої дрібниці. Щоранку ці очі дивилися на мене з відображень у дзеркалах чи блискучих поверхонь, тепер же вони почервоніли, а розгублений погляд бігав моїм обличчям.

— Тихо, дихай, — крізь зуби процідила я. — Ти мені зараз руку зламаєш.

Слухати Ейлін і не думала. Вона захлинаючись ревіла, а сльози капали просто на наші зчеплені руки. Прекрасно, тепер ми обидві мокрі!

— Ейлін, подивись на мене. Що сталося?

Темні кучері поприлипали до мокрих щік. Не розтискаючи пальців, дівчина витерла обличчя об плече.

— Усе так погано, що я вже нічого не розумію й не знаю, що робити. Раніше все було інакше. Раніше мене просто не помічали, розумієте? Я заходила до зали, а люди говорили далі, слуги дивилися крізь мене. Це боліло, я плакала і думала, що гірше вже нікуди, — її губа тремтіла. — А тепер я знаю, що є.

— І що ж сталося тепер?

— Марта не дивиться мені в обличчя. Вона вбирає, зачісує мене, але взагалі не підводить очей. Я питаю, чи щось сталося, а вона каже «ні, леді» та втікає раніше, ніж я встигаю доказати. Пан Дейн зі мною чемний, кланяється й називає мене леді, все суворо за протоколом, проте ще жодного разу не всміхнувся. Мені казали, що він завжди всміхається. А біля мене він стоїть із похоронним обличчям і ніби чекає миті, щоб раніше піти.

Я довго мовчала, розглядаючи наші руки. Цілий тиждень мені снилися Марта з відведеними очима й порожня Дейнова чемність. Щоранку я старанно списувала все на недосип і розхитані нерви. Молодець, Оксано, блискучий діагноз! Виходить, щось я таки бачила, лишалося зрозуміти, що саме.

— А герцог… — Ейлін затнулася, прикусивши губу.

— Що герцог?

— Він мене ненавидить.

— Дурниці!

— Ненавидить, — уперто повторила вона, шморгнувши носом. — Він цього навіть не приховує. Він заходить, і мені хочеться зробитися меншою. Він довго дивиться на мене згори вниз, не відводячи очей, аж поки я не позадкую до стіни. А вчора я лише перепитала, бо не розчула наказу, і він на мене загарчав.

Я розгублено закліпала.

— Стривай. Що він зробив?

— Він загарчав, — майже пошепки, соромлячись, вимовила Ейлін. — Гримнув чи гаркнув, я не знаю, котре слово тут годиться. Я ніколи не чула, щоб герцог так говорив. В мене навіть чашка випала з рук, а пальці потім тремтіли ще пів дня.

Герцог Веларді гарчить? Я чесно спробувала це уявити і не змогла. Він же ніколи не підвищував голосу! Що гірше йому ставало, то м'якше й тихіше він говорив, а люди довкола блідли від кожного лагідного слова. А тепер гримає на дівчину, яка не розчула наказу?

— Та не вірю, — сказала я вголос. — Він так не робить. Сайрен фізично не вміє…

— Як ви його назвали?

Ейлін витріщилася на мене, і на мить у неї спинилися навіть сльози.

— Ви кажете без титулу? — прошепотіла вона. — Ви що ж, так із ним і говорили?

— А хіба з ним треба говорити інакше?

— Але ж це герцог Веларді, — прізвище вона вимовила притишивши голос. — До нього ж не можна отак. У нашому домі навіть мати казали «його світлість» і випростувалися, а мати не з боязких. А ви…

Замовкнувши, Ейлін вперше за всю розмову уважно мене розглядала. Її погляд повільно пройшовся від мого чола до підборіддя.

— Ой, я і козлом його називала, — відмахнулась я. — Нічого, пережив.

— Ви ЩО?!

Жодні пояснення тут не допомогли б. Ейлін усе життя зважувала кожне слово до старших за титулом. Мене ж у той світ занесло з нахабною певністю, що довкола ходять звичайні люди. Спробуй тепер розтлумач це заплаканій дівчині!

— Слухай, потім я тобі все… — почала я.

Тут її знову затрусило.

— А ще магія! Вона в мене змінилася на… вогняну.

— Так, я знаю, це…

— Ви не розумієте! — Її голос зірвався на тонкий вереск, і я мимоволі втягнула голову в плечі. — У мені живе вогняна магія, вона рухається, коли я лякаюся, а лякаюся я весь час! Учора з моєї долоні пішов дим, ні з того ні з сього, коли я сиділа з вишиванням! Я його не кликала! Я не знаю, що з ним робити і чим його зупинити. Воно ж колись вирветься при слугах чи при герцогові, і тоді по мене прийдуть. Ви ж розумієте, що по мене прийдуть? Мене ж спалять, мене ж…

— Ейлін, послухай…

— …мене вже питали, чому в кімнаті пахне гаром, а я збрехала, що перекинулася свічка. Я збрехала герцогові в обличчя, а він подивився й нічого не сказав. Я знаю, що він мені не повірив, і тепер він чекає, поки я…

— Ейлін, зупинись!

— …мене здадуть! Герцог сам і здасть. Він же одразу дізнається, він усе про магію знає, а ненавидить мене вже зараз, тоді він точно…

— Та візьми ти вже себе в руки, жінко!

Вона замовкла на півслові, хапаючи ротом повітря. Чудово вийшло, Оксано! Дівчину двічі викинули з тіла, а ти на неї горлаєш.

— Пробач, — тихіше сказала я. — Проте ти сама доведеш себе до біди, і воно справді вирветься, бо ця штука живиться панікою. Хочеш, щоб дим з’явився зноу, то панікуй далі. Хочеш, щоб він не з’явився, то дихай і не стискай кулаків. Вогонь любить спокій.

Останню фразу я повторила дослівно і в тій самій інтонації, що й колись казав мені Сайрен, і мало не засміялася.

— Вогонь любить спокій, — розгублено повторила Ейлін.

— Це не я придумала, — відповіла я, стиснувши її пальці. — І ти не спалахнеш, чуєш? Я з цим ходила, а палац стоїть цілий. Ніяке це не прокляття, з цією річчю просто треба навчитися жити. Знайдеться, кому тебе навчити.

Дівчина довго дивилася на мене, а тоді раптом сказала:

— Мені там добре жилося…

— Де це «там»?

— У вас, — Ейлін винувато опустила очі. — Соромно таке говорити, ви ж, певно, страждали, вас же вирвали з дому. А мені там жилося добре, краще, ніж будь-коли в житті. Ніхто не дивився, чи правильно я тримаю спину і чи не осоромила рід. Там усе гуркотіло, світло різало очі, я нічого не розуміла й боялася. Але все одно було добре… завдяки вашій матінці… — її голос здригнувся. — Вона тримала мене за руку, коли мені ставало сумно або ж сідала поруч, коли я їла. Вона гладила мене по голові та казала, що все минеться, а про гідну поведінку взагалі не питала. Мене ніхто ніколи не гладив по голові, крім покійного батька, розумієте? У вашому страшному світі я вперше за шість років спала і не боялася, що не прокинуся.