1.3

Сайрен

Пізній вечір застав мене в кабінеті над листом до столиці. Свічки вже догоряли до половини, а я все просив короля знизити моїм селянам податки на зиму. Перо тихо шкребло по пергаменту, чорнило в каламарі поволі густішало, поки я вигадував десятки приводів переконати його величність у злиднях моїх людей.

Лишалося небагато — кілька сухих пунктів та клятвена обіцянка влітку вдвічі покрити зимову нестачу. Хлопчина-гонець, певно, вже куняв у стайні на оберемку сіна, чекаючи листа, щоб нарешті рушити в дорогу.

Я вмочив перо в чорнило й заніс руку над пергаментом. Тієї ж миті нутрощі скрутило у вузол, аж мені забракло повітря. Знайомий пульс, мій звичний супутник останніх місяців, ущух в одну мить. Тепла нитка, що тримала нас разом навіть на відстані, згасла й лишила по собі воістину могильний холод.

— Оксана…

Крісло гримнуло об підлогу за спиною. Чорнило залило лист огидною плямою, та ця втрата вже не важила нічого. Я вилетів з кабінету й так люто грюкнув дверима, що позолочена ліпнина посипалася зі стелі на паркет.

— Варта! — гримнув я на бігу, не зважаючи, кого підніме з ліжка цей крик. — Покої леді фон Кассель!

Пояснень ніхто не потребував, надто після того випадку з найманцями. Я біг темними переходами замку й молився, щоб магія просто дала збій. Хай би Оксана в кошмарі підпалила той кулон чи вчинила ще якусь дурницю! Думку про те, що можу знайти її вже бездиханною, я щосили гнав від себе.

Коридор скінчився швидко. Варта тупотіла позаду важкими чоботами, а з протилежного кінця галереї вже мчав піднятий з ліжка Рейс у поспіхом накинутому камзолі.

Двері до покоїв стояли прочинені. Хтось тихо й акуратно причинив їх за собою, потурбувавшись не грюкнути наостанок. Я вдарив у стулку плечем і влетів усередину, а варта ринула слідом, заливаючи кімнату світлом смолоскипів.

Дзеркало рівно стояло на своєму місці. Віконну засувку хтось засунув зсередини. Скрізь панував лад: цілі шибки виблискували у відсвітах вогню, меблі й дрібнички лишалися там, де їм і належало. Та щось у цьому ладі мене насторожувало.

У повітрі висів чужий гіркий запах з металевим присмаком. З кожним подихом він слабшав, і разом з ним спливав мій шанс його розгадати. Я глибоко втягнув повітря носом. Отрути я знав усі до одної: сонне зілля чи дурман лишають по собі знайомий слід, отруйні порошки — й поготів. Цей аромат не належав жодній з них, щось геть незнайоме.

— Ваша світлосте! — Рудий хлопчисько з варти метнувся до вікна, зазирнув за двері й розгублено розвів руками. — Тут нікого немає!

— Він вислизнув, — власний голос здався мені чужим. — Тут достеменно хтось побував. Знайти негайно. Обшукайте замок, двір і стайні, огляньте браму. Кожен закут перевірте, кожну живу душу опитайте й роздивіться. Знайдіть мені цю сволоту!

Хтось прокрався сюди й щось учинив, але хто саме й навіщо — цього я не відав. Яка ганьба: герцог у власному замку, маючи варту і чуття на магію, стояв дурнем і нічим не зарадив!

— Ідіть, — тихо повторив я, коли вони кинулися виконувати наказ.

Двері зачинилися за останнім вартовим, і я нарешті наважився глянути на ліжко.

Її волосся розсипалося по подушці, а руки випросталися вздовж тіла. Зсунута ковдра ледь прикривала плече. Ані кров не плямила простирадл, ані рани не позначили відкритої шкіри, а груди дівчини мірно здіймалися й опускалися.

Тягар впав з моїх плечей. Моя леді дихала, а супроти цього все інше важило небагато.

Опустившись на коліно біля ліжка, я вперше за півтора місяця обережної відстані, гострих слів та чемних поклонів торкнувся дівчини без дозволу. Обережно прибравши пасмо волосся, яке прилипло до її обличя, пальці мимоволі затрималися на теплій шкірі.

Жива. 

Схилившись нижче, я дослухався до кволого подиху й роздивлявся обличчя ближче, ніж дозволяв собі досі. Жодна рана не позначила шкіри, жодна темна смуга не лягла на горло, ані піни на вустах, ані сліду якоїсь отрути. Тільки тонкий магічний слід поволі танув у повітрі.

— Що вони з тобою зробили? — прошепотів я, схиляючись ще нижче.

Нитка, що зв'язувала нас, обірвалася й лягла мертвим тягарем десь під ребрами. Лише тепер, позбувшись того звичного тепла, я збагнув, наскільки встиг до нього прикипіти.

Дівчина поворухнулася, і я завмер над нею. Затремтіли вії, збилося дихання, пальці слабко стиснули простирадло. Я подався ближче.

— Тихо, — промовив так м'яко, як тільки вмів. — Тихо, я поруч. Тобі ніщо не загрожує. Розплющ очі, поглянь на мене.

Повіки здригнулися й піднялися, і тієї ж миті мене прошило розуміння: щось пішло геть не так.

Погляд метнувся по кімнаті, ковзнув по мені — і я не знайшов в ньому ані крихти тієї зухвалості, тієї щохвилинної готовності огризнутися, до якої вже встиг звикнути. Натомість на мене дивився тваринний беззахисний жах. Зіщулившись під ковдрою, дівчина втискалася в подушку так, наче світ уже не раз піднімав на неї руку й ось-ось замахнеться знову.

А тоді полилися сльози.

Одного разу я вже спостерігав, як вона плаче — люто, крізь зціплені зуби, — й обіцяв собі не допустити такого вдруге. Тепер краплі тихо стікали по скронях, а вона навіть не піднесла руки, щоб їх стерти. Лежала й покірно дозволяла їм текти. Тоді погляд опустився долі, ковзнувши з мого обличчя до ковдри.

Оксана переді мною очей не опускала зроду. Дивилася просто й зухвало, аж я подеколи забував, хто з нас двох тут герцог.

— В-ваша світлосте, — прошепотіла вона, ковтаючи сльози.

Голос теж змінився. Ті самі вуста ворухнулися, те саме горло видало звук, але вимова належала комусь іншому. М'якша, тихіша, з протяжним виспівом на голосних та запобігливою тремтливою ноткою наприкінці слова. Так лебезять слуги перед паном, так белькочуть діти перед тим, хто їх щойно карав. Так півтора місяця тому зверталася до мене Ейлін фон Кассель.

— Пробачте мені, — видихнула вона, давлячись слізьми. — Пробачте, я не знаю, як я… я не хотіла… не гнівайтесь на мене, благаю, я все зроблю, тільки не…