1.2

І оце ніяк, ну ніяк не в'язалося.

Бо припустимо, лікар має рацію: перевтомлений мозок створив мені історію від першого до останнього слова. Тоді кого я мала в тій історії грати? Себе, Оксану логічно ж? Головну героїню власного сну. А тут і заривається вся офіційна версія: за півтора місяця в тому світі — хоч сон, хоч не сон — я жодного разу не назвала себе графинею навіть подумки.

Там я лишалася Оксаною, впертою київською перекладачкою в чужому тілі, і щодня, щогодини нагадувала собі, хто я насправді. «Я не Ейлін», — кидала я герцогові в обличчя, — «Я не ваша леді». Ім'я Ейлін муляло мені, як тісний чужий черевик, і я щоразу поспішала його скинути. 

То чому ж у маренні я белькотіла її ім'я, а власне забула? Чому кричала, що по мене прийдуть, а маму, скажімо, не плутала з тіткою Агнес?

Марення так не працюють. А раптом лікареве «буває» тут узагалі ні до чого? Раптом я справді жила там, у тілі Ейлін, а в моєму тілі тим часом жила… вона?

— Оксано! — Мамина долоня лягла мені на плече, і я здригнулася. — Та що ж це таке. Ти мене чуєш? Біла стоїш, як стіна. Все, годі того посуду, іди приляж. Я ж казала, рано тобі ще навантажуватись, лікар що казав…

— Так, мамо, — чужим голосом сказала я. — Зараз приляжу.

Я витерла руки й пішла до кімнати, а в голові калатало одне слово: перевірити. Треба дістатися того сну й роздивитися його зблизька. Бо якщо я правильно вловила ту скалку-невідповідність, то ніякий це не сон.

План звучав геніально у своїй дурості. Жоден лікар такого не прописав би. Тієї ночі я вклалася рано, з холодним ясним наміром дотягнутися до них бодай уві сні.

Коридор нікуди не подівся.

Тьмяне світло сочилося нізвідки, стіни танули в темряві, а попереду, на самій межі, стояли вони. Марта притискала тацю. Дейн крутив яблуко. Тітка Агнес спиралася на ціпок. А він тримався осторонь, і його погляд знову пропікав мене злістю через увесь коридор.

Цього разу я усвідомлювала себе в самому сні — ясно й тверезо, уперше за весь тиждень. І від цієї ясності всередині піднялася гаряча знайома злість. Раніше вона виходила з мене вогнем і запалювала свічки на каміні. Вогонь у мене відібрали, злість лишили. Ну що ж, попрацюємо з тим, що видали.

Я подивилася на далекі постаті й подумки процідила: «Ні вже, не цього разу. Не смійте знову вислизнути».

І рвонула вперед.

Я кинулася з місця, усім тілом, з тим самим відчаєм, з яким колись дерлася через мур на волю. Сценарій завівся по накатаному: коридор потягнувся, відстань поповзла назад, світло почало гаснути з країв, і постаті рушили геть від мене. Стоп-кран у цьому атракціоні не передбачили!

Але я не спинилася.

Я тяглася вперед, вигиналася всім тілом і в останньому безнадійному ривку викинула руку до найближчої постаті так, що плече хруснуло.

І таки схопила.

Теплі живі пальці самі зімкнулися на моїх, стиснувши їх до болю. Хтось учепився в мене відчайдушно, аж кісточки заклякли, і я миттю зрозуміла: відпускати мене не збираються.

Світло сну сколихнулося. Постаті позаду розтанули, коридор осів, і лишилися тільки ми двоє — я і власниця цієї руки.

Переді мною стояла дівчина. Темні кучері розсипалися їй по плечах, а на блідому обличчі з м'якими рисами темніли великі очі. Це обличчя я вивчила краще за власне: півтора місяця воно зустрічало мене в кожному дзеркалі.

Ейлін дивилася на мене й не послаблювала хватки ні на мить.

— Нарешті, — прошепотіла вона моїм колишнім голосом, тонким, з м'яким співучим акцентом. — Я так довго до тебе тягнулася.