1.1

Ніч у ніч однакові сни, до останнього жесту.

Я стояла в довгому коридорі. Такі коридори трапляються лише вві сні: стіни розчиняються в темряві, стеля губиться вгорі, а тьмяне світло сочиться нізвідки. Загалом, суцільне марення без логіки.

А на тому боці цього коридори стояли вони.

Марта притискала до себе тацю. Дейн крутив у пальцях якусь дурничку. Тітка Агнес спиралася на срібне навершя ціпка та тримала спину аж надто рівно для її віку. І Він, мій впертий герцог Веларді…

Я щоразу кидалася до них з усіх ніг. І щоразу спотикалася під їхніми поглядами.

Дейн не усміхався. Я чекала звичного вишкіру, дурного жарту, нової балади, а переді мною стояв придворний лакей із ввічливим порожнім обличчям. Із цим обличчям він зустрічав чужих послів, а ввечері перекривляв їх мені на кухні, і ми обоє давилися сміхом. Тепер це обличчя дісталося мені.

Марта ковзала по мені очима й одразу втікала поглядом у тацю, вбік, під ноги — куди завгодно. Мені кортіло підбігти, струснути її за плечі й крикнути: Марто, це ж я! Ми з тобою перемили кістки половині замку! Та щоки в неї палали, губи стискалися, а сама моя покоївка ховала від мене очі.

І ще був Сайрен. 

Я шукала в його очах звичне тепло з усмішкою навпіл. Шукала, але не знаходила. Там знов замість тепла колола крига і горіла чорна відверта злість, пропікаючи мене наскрізь. 

Хотілося затулитися рукою. Хотілося крикнути: за що?! Я ж нічого поганого не зробила!

Тоді я бігла. Гукала їх, але горло не видавало ні звуку. Простягала руку — а коридор розтягувався, та разом зі світлом від мене відсувалися й вони. Я тяглася, тяглася, тяглася — і не дотягувалася.

Прокидалася щораз з мокрим обличчям і з витягнутою в порожнечу рукою. Пальці ще хапали повітря над ліжком, а я вже лежала з розплющеними очима й переконувала себе: мозок доопрацьовує пережите. Психіка гоїть рану. Після зриву таке трапляється, лікарі й це бачили сто разів.

От тільки поясніть мені, шановні лікарі, одну дрібницю. Чому мозок, доопрацьовуючи пережите, малює мені їхню зневагу? Я нічого їм не заподіяла. Це мене вкрали, обманули й викинули. То чому в моїй власній фантазії судять саме мене?

Цю загадку я поклала до колекції інших, без відповідей. Колекція росла швидше, ніж хотілося б.

Змінилось все на сьомий день.

Ми з мамою прибирали після обіду: я мила, вона витирала. Ложки дзенькали об дно раковини, над водою здіймалася пара, пахло милом і вчорашнім борщем. Розмовляти не хотілося нам обом. Я саме шкребла чергову чашку з-під чергової не смачної кави, коли мама, приймаючи її з моїх рук, буркнула сама до себе, без жодного зв'язку з попереднім:

— Знову колюча стала. А тижнів зо два тому була така ніжна донечка, як маленька. Слухалась мами, за руку трималась, з ложечки їла, — вона зітхнула й потягнулася чашкою до полиці. — Дарма що графинею себе величала. Хоч графиня, хоч княгиня, а мамі корилася, як у три роки.

Тарілка вислизнула з пальців і булькнула назад у воду. Бризки полетіли на фартух, на підлогу, навіть мамі на капці.

— Що ти сказала?

— Кажу, слухняна була, — мама насторожено глянула на мене. — Оксанко, ти чого? Знов зблідла. Голова?

— Мамо, — я повільно, щоб приховати тремтіння, витерла мокрі руки об штани. — Що я про графиню казала?

— Та маячня ж, — мама знизала плечима, але дивилася вже сторожко. — Ти ж перші дні сама не своя була, після лікарні. Все повторювала, що ти графиня, що тебе не відпустять так просто, що тебе все одно знайдуть. Питала, чи не приходив по тебе якийсь… — вона наморщила лоба в пошуках слова, — …герцог, чи що. Я вже й перелякалася, думала, може ти в небезпеці та твоя психіка таким чином захищається. А потім відпустило, слава Богу. Ти не пам'ятаєш? От і добре, що не пам'ятаєш. Нащо тобі те пам'ятати.

Вона говорила щось іще, але мені вже було байдуже. Я вчепилася мокрими пальцями в край мийки й трималася за холодну нержавійку, мов за єдину надійну річ на цій кухні.

Я величала себе графинею? Чекала, що по мене прийдуть? Чекала чи таки боялась? Цікаво виходило.

Перевтомлений мозок, кажете, лікарю?