Розділ 1

За тиждень удома я з'ясувала про своє повернення одну важливу річ: кава мені більше не смакувала.

А кава ж лишилася колишньою. Турок, куплений три роки тому на розпродажі, чекав на плиті. Мелена арабіка пахла з жовтої пачки точнісінько по-старому. Навіть чашка зі смішним вушком у формі котика стояла на звичному місці біля мийки. Я змолола зерна, дочекалася, доки шапка піни підніметься до самих вінець, зловила її за мить до втечі — все ж як завжди. Перший ковток мав витягти мене з ранкової каламуті краще за будь-який будильник, чи не так?

Та тільки перший ковток вчергове ліг на язик порожньою огидною гіркотою. У роті лишився смак теплої води, у якій сполоснули попільничку. Я постояла над чашкою, покрутила її в руках, досипала цукру, якого зроду не сипала. Цукор не допоміг. Кава все ще була огидна на смак.

Я вилила її в раковину й довго дивилася на брунатний вир у зливі.

«Знайшла б я тут ті зерна, ваша світлосте, і за тиждень ви продали б половину герцогства за одне горнятко».

Я до дрібниць пам'ятала той вечір: тепло каміна, гіркий дух сухих трав у кабінеті, келих сливового вина в руці й спантеличений вираз людини, якій описують невідому заморську звірину.

А цієї людини, за офіційною версією, ніколи не існувало.

Офіційну версію мені видали ще в лікарні, разом із рецептом і рахунком. Лікар — утомлений дядько в окулярах, з ручкою, погризеною до самого стрижня, — дивився крізь мене й говорив завченим заспокійливим тоном:

— Ви вигадали той світ, пані Оксано. Ваш мозок намалював його, рятуючи вас від перевтоми. Так буває.

«Буває! Та запхни ти, лікарю, це своє „буває“ знаєш куди?!» — хотіла відповісти я. Промовчала, звісно. Чемно кивнула, чемно забрала рецепт і чемно закрила за собою двері. Скандал у кабінеті психіатра — не найкращий спосіб довести власну адекватність, це вам будь-який психіатр підтвердить! 

Та й що я йому сказала б? Він не зрозуміє. Ніхто не зрозуміє.

Ніхто не зрозуміє, що омріяна кава раптом перестала смакувати. Що улюблений м'який плед тепер колеться й муляє, і я скидаю його з плечей за п'ять хвилин, роздратована до сверблячки. Що дзеркало в передпокої дратує мене найдужче з усього: з нього дивиться обличчя, яке я ношу з народження, — мій ніс, мої брови, моя рідна зморшка між ними, — і це обличчя вперто здається мені чужим. Я ловила себе на тому, що шукаю в ньому інші риси.

— Оксано, — покликала мама з кухні. — Ти чого встала в таку рань? Голова не болить?

— Не болить, мамо.

— Точно не болить?

— Точно.

Вона зазирнула до кімнати. 

— Точно-точно, — твердіше сказала я. — Мамо, я в порядку.

Мама підібгала губи й повернулася до плити. Питання «голова не болить?» я почула за цей тиждень частіше, ніж за все попереднє життя. Воно лунало вранці, коли я прокидалася, і ввечері, коли лягала. Воно вклинювалося посеред обіду, посеред фільму, посеред найбуденнішої розмови про капусту на базарі! Мама придивлялася до мене так пильно, що я мимоволі почала ховатись від неї.

А ще в мене з’явились питання.

Я ганяла виделкою котлету по тарілці й на середині руху завмерла: точнісінько так ганяв печеню по тарілці мій дорогенький кузен. Чудесно, Оксано, ти вже порівнюєш себе з власними галюцинаціями! Я відклала виделку й недбало спитала:

— Мам, а я довго… ну, отак? 

Мама завмерла з ополоником над каструлею.

— Місяць, — обережно сказала вона. — Сьогодні якраз місяць. А чого питаєш? Згадала щось?

— Та ні. Просто в голові туман. Розкажи, як воно все сталося.

Вона поставила ополоник, витерла руки об фартух і сіла навпроти. Довго мовчала, добирала слова, і нарешті заговорила:

— Мені зателефонували з твоєї роботи. Сказали, ти не вийшла й на дзвінки не відповідаєш. Я до тебе — а тебе нема. Сусідка знизу, тітка Валя, каже: бачила твою Оксану вранці, вибігла з під'їзду в самій піжамі, боса майже…

Я поклала виделку. Апетит зібрав речі й пішов слідом за смаком кави.

— …і кричала, — тихо доказала мама. — Щось кричала, тітка Валя не розібрала що. Незнайомі якісь слова, белькотіла й озиралася, наче за тобою хтось женеться. А тоді забилась у куток біля магазину, отого, за рогом, «Продукти», сіла навпочіпки між ящиками й трусилася. Дивилася на все довкола, наче вперше бачила. Люди спинялися, а ти від них сахалась. Хтось швидку викликав.

Отже, я вибігла на вулицю боса, в піжамі, й кричала слова, яких у цьому місті не розуміє жодна жива душа?

— І що лікарі? — голос у мене сів.

— А що лікарі, — мама махнула рукою, і від цього звичного сердитого жесту мені раптом полегшало: у ньому нарешті прозирнула моя справжня мама, а не обережна незнайомка. — Покрутили, покололи, повезли, потримали. Сказали — нервовий зрив. Виснаження, кажуть. Таке, кажуть, трапляється, особливо коли людина себе роками не жаліє. Попила таблеток, поспала, відпустило. — Вона зиркнула на мене спідлоба. — Я ж тобі казала. Скільки я тобі казала? Оця твоя робота тебе колись доб'є. Сидиш до ночі, вихідних не знаєш, начальник на тобі воду возить, а ти й рада старатися. От і достаралася. Допереводилася.

— Казала, — покірно погодилась я.

— То-то й воно, що казала. — Мама встала, забрала мою недоїдену котлету й понесла до раковини, буркочучи вже сама до себе: — Ніхто мами не слухає. Мама дурна, мама відстала. А мама, між іншим, життя прожила…

Я сиділа за столом і дивилася їй у спину.

Нервовий зрив на ґрунті виснаження. Версія звучала логічно й зручно, під неї підходило геть усе: перевтомлена жінка перегоріла, мозок дав збій, намалював їй барвистий серіал про замки й герцогів, місяць протримав у мареннях і відпустив. Лікарі бачили таке сто разів.

Крім одного факту, який не давав мені спокою вже цілий тиждень.

Я пам'ятала все занадто чітко. Занадто цілісно. Я пам'ятала запах Сайренової накидки й вагу тому про ритуали. Я пам'ятала першу нерішучу Мартину усмішку після мого прохання попліткувати. Хіба перевтомлений мозок зліпить таке з нічого за місяць гарячки?