Я хочу вернутись на Землю

Я В СВІТІ EVE ONLINE

ПОЧАТОК

 Раптом мені стало страшно. Та так лячно, що я аж обпісявся. Причини я до кінця не збагнув, але одне-єдине слово цвяхом утискалося в мою голову. Цей вираз ставив хрест на всьому моєму існуванні. ТИ МЕРТВИЙ — інакше витлумачити це повідомлення я просто не міг. Хтось уміло приглушив усі мої міркування про Беллатрікс. З'явилася надія згадати дуже важливе: хто ховається за словом ЩОСЬ. Жив я неправильно не тому, що я якийсь там лиходій. Таке хибне буття було закладене матір'ю-природою всьому моєму колишньому народу. Народу, якого вже немає. Залишився єдиний представник цього колись знаменитого племені. Це я. Я — представник етносу, якого вже немає і назва якого не збереглася. Легкі сполохи пам'яті не дають цілісної картини минулого. Але навіть вони викликають у душі мерехтливі прояви закоренілого страху зникнути в круговерті природи. У мене немає життєвих ознак, тож я не боюся Смерті. Мертвий не боїться Смерті, скоріше вона боїться його.

 Я морально збанкрутував у цьому протистоянні титанів, де людське життя важило менше, ніж космічний пил на обшивці винищувачів... чи то пак, цих нових «літаючих крокодилів», що кружляють навколо моєї капсули. Мені потрібен був перепочинок. Елементарна можливість ковтнути повітря, якого в цьому залитому гелем залізобетонному коконі немає, відновитися і знову набратися сил, яких більше не залишилося. Але Всесвіт (чи ХТОСЬ, чиє ім'я я досі боюся вимовити вголос) вирішив інакше.

 Цей ХТОСЬ без моєї згоди перехопив мої думки. По-хазяйськи, владно втрутився в енергетичні потоки моєї свідомості й просто вирвав її з теперішнього моменту, перекинувши, як непотрібну тріску, на тисячоліття вперед.

   Коли я розплющив очі, реальність навколо приголомшила. Велична цивілізація Землі, якою ми її знали, зникла. Від технологічних міст, хмарочосів та імперій залишилися лише жалюгідні крихти, розсипані по знівеченій часом планеті. Світ змінився до невпізнаваності, переформатувався, перехворів і народився заново в абсолютно дикій, химерній політичній формі.

 Думи мої, думи мої — лихо мені з вами. Нащо постаєте в пам'яті гіркими словами. І слова думок навалилися відчутно тяжкі. Потрібно поспати — сон лікує нещадно.

 Мирна ночівля на нічийній землі закінчилася швидше, ніж я розраховував. Спрацював найдавніший закон будь-яких нетрів: якщо ти вважаєш себе найхитрішим, десь поруч обов'язково сидить місцевий соглядач, який уже строчить на тебе донос. Нас здали з потрохами. Не встиг я зранку прикинути, як якнайшвидше сплавити своїх нових родичів до Державного Дому Смутку та Виховання і вирватися на омріяну самостійність, як цей самий «Дім» прилетів по мене сам. Прямо над яром безшумно завис важкий урядовий крокодил. З нього десантувалися чиновники в закритих комбінезонах, готові експортувати мою здвоєну свідомість під білі рученьки. Сперечатися чи чинити опір під дулами плазмових гвинтівок було безглуздо — мій земний досвід підказував, що проти лому немає прийому, якщо у тебе в руках немає іншого лому. Проте далі все пішло всупереч будь-якій логіці рабовласницької імперії. Замість брутального арешту та закидання в загратований трюм, конвоїри підійшли до справи підкреслено культурно. Толерантність, абсолютно невластива цим залізобетонним чинушам, просто різала око. Моїх дрібних — Лею, Зета та крихітну Ірі — ніхто й не думав кидати в сиротинські застінки. Їх уже везли на сусідньому VIP-транспорті, і, як згодом підтвердили індикатори моєї нейромережі, вони благополучно обживалися у вельми багатому, закритому секторі місцевого виховного центру. З триразовим харчуванням і персональними кураторами. Чим саме я, напівсхиблений інженер-імператор у тілі сімнадцятирічного худорлявця, так дико здивував вище командування? Чому замість тавра раба нас зустріли з такою лагідною повагою? Цю загадку мої майбутні читачі дізнаються трохи пізніше. І запевняю вас: ви не просто здивуєтеся, ви будете абсолютно ошелешені. Адже вся річ у тому, що буквально годину тому, поки Бульдог (мій куратор на задрипаній планеті тіла) та лікарі сперечалися за ціни на бази даних, моя здвоєна свідомість підключилася до інфомережі. Поки мій мозок працював на форсажі, я мимохідь вивчив глобальний запит сусідньої Аграфії — тієї самої пихатої, високотехнологічної раси довговухих аристократів, які роками не могли розв'язати одну фундаментальну системну проблему в архітектурі своїх нейромереж. Великі масони космосу за зайвою пихою прогледіли елементарну помилку в розрахунках. І тут увімкнувся мій чистокровний земний перфекціонізм. Наштовхнувшись на їхній закритий запит, я, Дікс Кароп, видав такий геніальний розв'язок, що просто кількома короткими, брутальними реченнями на суржику розставив крапки над «і» та закрив проблему, над якою століттями билися найкращі академії Аграфії. Для мене, колишнього інженера точних приладів та контрабандиста досягнень соціуму СРСР, це було питання рівня «як полагодити трактор за допомогою дроту й такої-то матері». Для них це стало технологічним вибухом. Щось тут, звісно, було не так. Аграфи явно заковтнули наживку, але відпускати мене з гачка тепер ніхто не збирався. Моя самостійність починалася з елітної золотої клітки, і Дім Смутку обіцяв стати початком великої космічної гри, де правила писатиму вже я. На власному президентському паркані. На цьому, мабуть, і зупинимося. Світ затих, залізна завіса намету закрилася, залишаючи мене наодинці з цим подвійним, розірваним надвоє розумом. Дивна штука — ця моя здвоєна свідомість. Два життя, дві абсолютно різні епохи, замкнені в одному худорлявому тілі підлітка посеред безмежної, байдужої глушини чужої імперії. Я дивлюся на екран, де спалахують системні коди, і ловлю себе на безглуздій думці: мій ноутбук, моя віртуальна панель управління, ніколи не випустить у цей проклятий космічний ефір живий звук мого людського голосу. Якби ж я міг просто говорити, просто крикнути в цю тишу все, що думаю, а комп'ютер слухняно записував би мій голос, як колись... Але навколо лише німа, стерильна пустка. Капсула не знає слів. Мрії мої, мрії... Тяжко мені з вами в цьому захолусті. Чому ви, мої світлі земні спогади, мої плани та надії, не перетворилися на залізобетонних, брутальних крокодилів у моєму рідному, далекому Сезамі? Місці, яке назавжди закрило свої двері і більше не скаже мені своє магічне «відчиняйся». Замість рідного дому навколо розкинулася рабовласницька імперія, а попереду чекає золота клітка елітного притулку. Я залишаюся тут — один проти цілого всесвіту, мертвий для минулого, але занадто живий для цього нового, дикого майбутнього. Самотність інженера-імператора починає свій відлік.