Я уб'ю тебе останнім

Апокаліпсис стався в суботу.

Саме тому їй, можливо, й пощастило: в більшості санітарів був вихідний, а ті, що працювали – швидко перегризли одне одного. А заодно й більшість інших пацієнтів. Крики за стінами підказали, що діється щось незвичне.

Прихованою саме на такий випадок голкою вона відімкнула замки на скобах, що ними була прикута до ліжка. Розібравши саме ліжко – зробила з його деталей відмичку, якою не одразу, та все ж відчинила замок на дверях палати. Там був ще електронний, під ключ-карту, але вся електроніка в корпусі психлікарні вийшла з ладу.

Раніше її б давно вже зупинили – камера у дальньому кутку спостерігала невсипно й не мала мертвих зон. Але… уся електроніка вийшла з ладу.

Озброївшись ніжкою, вийшла в коридор. Санітар (точніше, тварюка, на яку він обернувся) трапився на шляху лише один – знов поталанило. Ніжкою вона проломила йому наскрізь голову.

Більшість палат не були так ретельно замкнені, як в неї – пацієнти там були “тихими”. Тепер майже в кожній розігралась кривава сцена. Вона мигцем дивилась – і йшла собі далі.

Вибралась назовні.

Місто палало. Вдалині лунала автоматна стрілянина. Дорогу перегородила перекинута вантажівка з морозивом. Таксі, що втратило керування, в’їхало у вітрину ювелірної крамнички навпроти, і тепер сигналізація безсило надривалась, намагаючись докликатись того, хто вже ніколи не прийде.

Вона з насолодою відчула, як усмішка проти волі наповзає на обличчя. Схоже, світ, що був до неї безжальним, отримав по заслугах.

* * *

Він завжди прокидався швидко. Навіть без вранішнього ритуалу у вигляді кави та цигарки – хоча й старався цим не нехтувати. Та сьогодні ранкову каву замінили постріли і відчайдушний лемент за вікном.

Телефон мережу не ловив. Вилаявшись, кинув кляту залізяку. Швидко зібравшись, вийшов у під’їзд.

Бабуля – божий одуванчик з квартири навпроти кинулась, намагаючись вчепитися зубами в горлянку. Ні, вона ніколи особливо не переймалась теплими почуттями до злочинця на випробному терміні, але щоб аж так…

Навіть не думаючи, на автоматі, прописав їй правий джеб у щелепу. Бабуля відлетіла до стінки й сповзла долі, її шия неприродньо вигнулась.

Вилаявся ще раз. Зайвий клопіт на його голову… Але що з тією каргою взагалі таке? Зіниці розширені, червоні очі, пика мов у нарика зі стажем – надивився він вже на таких.

Ліфт, звісно ж, не працював. Клянучи косоруких ліфтерів, скажену бабку та придурків, яким з самого рання заманулося зчинити стрілянину, збіг донизу сходами. Вийшов на вулицю.

І зрозумів – триндець.

Трешові романи про зомбі-апокаліпсис, які так любила читати наглядачка (усякі оті Укуси аб Хроніки Несвіту), обернулись реальністю. І ця реальність, вдягнена в задрипану кров’ю футболку, саме доїдала когось просто під його під’їздом біля дверей розбитої поліцейської машини.

Недовго думаючи, одягнув чудику на макітру сміттєвий бак – зім’явши і бак, і макітру.

За рогом стріляли. З вікна першого поверху чулись крики, від яких навіть йому стало не по собі – проте лише на мить. З балкону третього хтось вистрибнув.

Варто було подбати про цілісність своєї дупи.

Від мертвого копа лишилось небагато – він відстрілювався, але до нього все ж дістались. Та головне, що лишилась штатна Беретта й трохи набоїв. Лайно, звісно… Проте могло бути й гірше.

Зі спального кварталу варто було вшиватися. Про закинутий трейлер у передмісті не знав ніхто, крім нього.

Браслет на нозі запищав, коли він пробіг десь зо два квартали. Матюкнувся – проте махнув рукою. Наглядачці зараз явно не до нього… Якщо вона взагалі жива.

* * *

В першу чергу вона розмародерила збройовий та продуктовий магазини. Вже й не пам’ятала, звідки в неї вміння стріляти – та воно було.

Важкокаліберна рушниця боляче била прикладом і при перших пострілах мало не травмувала. Але, підібравши правильну стійку – вона призвичаїлась.

Ходячих ця крихітка зносила з пострілу – навіть не потрібно було цілитися в голову чи кінцівки. Так само файно зносила й живих. Світ показав свій тваринний оскал, скинувши маски – і вона відповіла симетрично.

Одному вона прострелила коліна й лишила розважатися з ходячими. Забагато базікав і називав її… всякими негідними словами. Довелось дати урок гарних манер. Іншому, який дивився на неї занадто хтивим поглядом, відстрелила… дещо інше. Та зазвичай – просто вбивала.

Лігвом стала квартира у занедбаній двоповерхівці в передмісті. Вона не пам’ятала, звідки знає адресу – ноги самі принесли її туди. Тіло пам’ятало щось з минулого життя.

Занедбане, покинуте – та житло. Там навіть ванна була – хоч водопостачання, звісно ж, давно гигнулось, та вона натягала води у бутлях з продуктового. І там, у старому тріснутому дзеркалі, вперше за роки побачила себе.

Колись вона точно була гарною. А тепер… Худа, змарніла, очі впалі, волосся брудне та сплутане.

Це не діло. Кінець світу треба зустрічати в усій красі – прийнявши ефектну позу й ірончіно споглядаючи ідеально підведеними очима за тим, як мироздання котиться в тартарари.

З правильним та поживним харчуванням проблем тепер не було, за рештою – справа не стане. Тож наступними у черзі на святу мародерку стали магазин одягу та косметична крамничка.

Це було легко – тут не було ходячих (які у продуктовому шукали додаткової поживи) або конкурентів (як у збройовому).

Потому вона навела у квартирі лад – наскільки це було можливо. Зокрема у ванній. Ну а вже привести до ладу саму себе проблем не становило.