16. Знову родинна ідилія

Ніка

Наступні два тижні промайнули так швидко, що я й не зогледілась. Навчання, заняття в танцювальній студії, а ще наше з Вадимом спільне дозвілля — все це було дуже цікаво і хвилююче. На щастя, батьки так ні про що й не здогадувалися, адже ми часто приїздили до них у гості і взагалі вели себе дуже добре, тому їм не було потреби приїздити і перевіряти, як ми облаштувалися. 

Ця неділя мала бути особливою — адже вперше після довгої перерви Вадим виходив на поле у складі своєї футбольної команди. З такої нагоди на трибунах вболівальників мала бути не лише я, а ще й наші батьки. Вадим особисто запросив маму, бо пам’ятав про її цікавість до цього виду спорту, а батько вже поїхав з нею за компанію. Я взагалі дивувалася, що наші батьки такі нерозлучні, вони постійно ходили скрізь разом, навіть якщо треба було просто вийти в магазин по хліб, чи винести сміття… Це виглядало дуже зворушливо. 

І зараз, коли ми приїхали на стадіон, батьки сиділи поряд і обмінювалися враженнями, а я більше сконцентрувалася на спортсменах, серед яких побачила ще одне знайоме обличчя. Виявляється, Артем також грав у цій команді, більше того, був її капітаном. 

Я переживала, що ці двоє і на полі будуть свердлити одне одного поглядами і тому подібне, але на диво все виглядало цілком пристойно.

— О, Ніко, дивись, той хлопець біля Вадима постійно дивиться на тебе! — несподівано сказала мама. 

 — Це мій одногрупник, — відповіла я. 

— Здається, ти йому подобаєшся, — не здавалась вона. — Ніби симпатичний, ще й капітан команди!

 — Не знаю, я ніколи не думала про це, — мені не хотілося надто розвивати цю тему. 

— Ех, молодість! — ностальгійним тоном сказав батько Вадима. — Я ж колись теж грав у футбол! Всі дівчата були мої! О, — він раптом подивився кудись вбік. — Дивлюсь, і Вадим не відстає! Там в них справжнісінька група підтримки, дивіться! Дівчатка-черлідерки, одна з них не відводить погляду від Вадима!

— Ну, бо він чудово виглядає у цій спортивній формі, — зауважила мама. — Дуже схожий на тебе, на тих фото, де ти граєш за університетську команду…

Вони ще щось говорили, але моя увага була прикута до тих дівчат у коротеньких спідничках, які справді стояли неподалік від Вадима, і одна з них щось йому сказала, а він з усмішкою помахав їй рукою. Мабуть, якась знайома? Але мені стало трохи не по собі, немов якийсь тягар був на душі і не давав повною мірою насолоджуватися відпочинком. 

***

Після закінчення першого тайму було оголошено перерву. Рахунок був рівний, у обох команд були приблизно однакові шанси. Гравці Вадимової команди зібралися на полі неподалік від нашої трибуни, і мені було добре видно, що та дівчина знову підійшла до нього, тепер уже зовсім близько, навіть поклала руку йому на плече, ніби  доброму знайомому. Я не чула, про що вони говорили, але обоє весело усміхалися. 

Мені стало вже геть нестерпно на те дивитися, і я рішуче встала зі свого місця. 

 — Ніко, ти куди? — запитала мама. 

 — Сходжу до Артема, привітаюся, — я не придумала нічого іншого, але ж вони так мені наполегливо натякали на його інтерес, що я подумала — така причина відведе підозри від моєї цікавості до Вадима. 

 — А, ну звісно, йди, — сказав Вадимів батько, і я швидко пішла донизу. 

Коли вже була за кілька кроків від Вадима, завагалася. Він досі фліртував (як мені здавалося) з тією білявкою. Якщо я підійду і влізу поміж ними, це виглядатиме якось по-дурному. 

— Ніко, — він несподівано відірвався від розмови з білявкою і усміхнувся мені, одразу підійшов майже впритул, торкнувся долонею моєї долоні, але тільки торкнувся, бо ж ми були на виду у батьків. — Ну як тобі гра? 

 — Дуже цікаво, — я напустила на себе якомога байдужіший вигляд, хоч найбільше за все мені хотілося виказати йому своє невдоволення ситуацією. — Ось вирішила підійти привітатися з вами з Артемом…

— А він тут до чого, — Вадим одразу насупився і таки взяв мене за запʼясток і став так, щоб зі сторони батьків цього не було видно. — Ніко, не грай зі мною.

— Ну тобі ж тут і без мене дуже весело, — все-таки я не втрималася від іронії…

— Про що ти? — не зрозумів він. — Тільки не кажи, що ревнуєш до черлідерш. Та вони завжди так підходили до мене… Але це просто ввічливість.

— Ну, твій батько сказав, що ця дівчина очей з тебе не зводила, а я думаю, у нього досвід огого, — я засміялася, вдаючи, що мене це не дуже засмучує. 

— Блін, але хіба я винен, що на мене хтось там дивиться?! — Вадим насупився. — Я дивлюсь тільки на тебе… — сказав він тихіше. 

Цієї миті суддя дав знак командам, що пора повертатися на поле. 

 — Добре, поговоримо згодом, — сказала я. — Бажаю удачі! 

— Пробач, що не можу поцілувати тебе прямо зараз… Але коли матч закінчиться, я виправлю цю несправедливість, — прошепотів він мені на вухо.

Я усміхнулася йому, відчуваючи, що моя образа минає. Потім повернулась і пішла назад до батьків. 

 — Що там тобі казав Вадим? — спитала одразу мама. — До Артема ти так і не підійшла…

 — Та, забалакались, а тут уже й перерва закінчилася, — я знизала плечима. — Вадим про футбол може розповідати годинами, ви ж його знаєте…