15. Самостійне життя і нові виклики

Ніка

Мені подобалося трохи дражнити його, мабуть, і справді, в мене є якась крапелька “дома” чи як його там… Але коли я дивилася на Вадима, моє серце починало калатати так часто, що, здавалося, от-от вирветься з грудей. А коли він мене цілував, серце навпаки завмирало і спускалося кудись в п’ятки, і по всьому тілу бігли мурашки…

— Ніко… — на видиху прошепотів він моє імʼя, а потім повів мене до виходу з кухні, втягуючи при цьому в черговий поцілунок. 

— Не зупиняйся, — прошепотіла я в паузі між двома поцілунками.

Вадим провів нас через коридор, потім через вітальню… Двічі ми мало не впали, але обоє не звертали на це уваги. Коли зайшли до спальні я відчула легке хвилювання. Все-таки будь-яка невідомість лякає, хоч мені й хотілося, щоб усе нарешті сталося між нами…

— Ніко, яка ж ти класна, — прошепотів він, підводячи мене до ліжка і цілуючи в шию. 

Під своїми долонями я відчувала, як швидко бʼється його серце… Було дуже приємно знати, що це я доводжу його до такого стану. 

Ще за секунду Вадим посадив мене на край ліжка і сам сів поруч. Його губи продовжували цілувати мої, а рука все ще обіймала за талію. Пройшла ще мить і його губи опустились нижче, на мою шию, а руки підділи кофтинку і торкнулись оголеної шкіри. 

Я  вся здригнулася, немов від удару електричним струмом. Мабуть, це наші тіла так наелектризувалися один від одного, що по них проходили справжні розряди, від яких всередині виникало млосне тепло і хотілося розслабитися й відключитися від усього світу, забути про все і про всіх, окрім Вадима…

***

Я розплющила очі і побачила Вадима поряд. Від невдоволено замурчав і повернувся на інший бік. 

— Вадиме, — я торкнулася його плеча. — В тебе дзвонить телефон…

— Як дзвонив, так і замовкне, — пробурмотів він, повертаючись до мене і обіймаючи за талію.

 Телефон тим часом продовжував розриватися, але все-таки змовк. Зате тут же пролунала добре знайома мені мелодія. Тепер сигнал подавав мій власний мобільний. ʼ

— Це, мабуть, батьки, — я сіла в ліжку і озирнулася навколо. По всій спальні валявся розкиданий одяг, хтозна, куди я могла покласти телефон, якось увечері мені було не до наведення порядку. 

— Просто не відповідай… — сказав Вадим. 

— Де ж він може бути?  Та ну, як не відповісти, то мама в розшук подасть, приїде сюди наряд поліції, ти цього хочеш? 

— Ну мій батько точно не приїде, а твоя мама приїде до тебе, хіба ні? — запитав він.

— Отож, як приїде до мене і мене там не застане, то тоді мені хана, — я зазирнула під ліжко і таки знайшла свій телефон. Швидко прийняла виклик. — Алло, мамо, що трапилося? — спитала, прикинувшись дуже сонною, щоб вона подумала, що я просто спала і не чула дзвінка. 

Вадим тим часом торкнувся губами моєї шиї. 

Мені стало лоскотно, і я відштовхнула його, але губи мимоволі розтяглися в усмішці. Я подумала — от якби мама зараз побачила мене, який був би в неї шок! 

— Я вже стала хвилюватися, — стурбовано сказала мама. — Тимофій дзвонив до Вадима, щось хотів у нього запитати, а він не відповідає. Тому я вирішила зателефонувати й тобі. Бо ви обоє вчора як поїхали перевозити речі, так і не вийшли більше на зв’язок... А Тимофій переживає, що Вадим міг влаштувати новосілля чи ще щось таке, і тепер втрапив у якусь халепу…

 Я поглянула на Вадима.

Він все чув, бо ж мама говорила доволі голосно, і тепер ледь стримував сміх.

— Ну, наче він ніякої гулянки не планував, принаймні мені не казав про це, — відповіла я, роблячи йому знаки, щоб мовчав і не сміявся. — Може, хай батько ще раз його набере, раптом він спить міцно. Я сама тільки що ледве прокинулась, а потім ще й не могла телефон знайти..

— А чому не могла знайти? Ти ж його завжди на тумбочку кладеш, на зарядку ставиш…

Я закусила губу. Отак, майже спалилася… Але довелося викручуватися на ходу:

 — Ну, тут щось розетка виявилася несправною, то я поставила на зарядку в коридорі, а спросоння не згадала про це…

 — Треба викликати електрика, — стурбовано сказала мама.  — Бо ще може струмом вдарити чи закоротити і почнеться пожежа… Я можу приїхати і побути в квартирі до приїзду електрика, якщо в тебе інші плани…

Вадима вся ця ситуація, схоже, сильно веселила, бо він знов мало не сміявся, але тепер мені в шию, а не собі в руку. І через це мені знов ставало лоскотно.

 — Ой, — я мимоволі ойкнула. — Це я вдарилася об спинку ліжка, нічого страшного. Просто відвикла від менших розмірів… Не треба приїздити, я нікуди не збираюся, сама викличу електрика, телефон його в мене є, він залишив ще там, у будинку… Так що не хвилюйся, ти ж хотіла, щоб я була самостійною, правда? 

 — Добре, доню, — мама, здається, заспокоїлася. — Але якщо виникнуть якісь проблеми, не соромся, кажи, ми з Тимофієм допоможемо все вирішити…

 — Звичайно, — я знизала плечима. — Так, я тебе теж дуже люблю… Хай батько подзвонить ще раз до Вадима… Бувай! Цілую! 

Швидко натисла на відбій і суворо глянула на Вадима: