13. Зізнання

Ніка

Після “екскурсії” по Вадимовій квартирі ми вирушили в торгівельний центр і купили ще різних милих дрібничок, які, на нашу думку, зробили б наше житло більш затишним. Мені так сподобалося вибирати щось для дому, продумувати інтер’єр, я навіть не зчулася, як минула половина дня.  Потім відвезли все це до квартири. 

Щоб не спізнитися на вечерю, швидко поїхали до будинку. Адже мама вже телефонувала і питала де ми, і коли будемо. Я сказала, що в магазині і вже вирушаю додому. 

Коли увійшли до вітальні, мама і батько Вадима вже сиділи за столом. 

 — Ну, що купили? — запитала мама весело. — Хваліться покупками! 

Ми з Вадимом тільки переглянулись. Адже все залишили в його квартирі. 

— Нічого цікавого не знайшла, — знизала я плечима. 

— Та ми взагалі більше просто ходили по ТЦ, — він знизав плечима. — Нема що там купувати, зараз все нормальне тільки в інеті. 

— Зрозуміло, — зауважив батько Вадима. — Ну ви молодці, що не купуєте що попало просто через те, що маєте гроші.. Навіть коли немає потреби заощаджувати, все одно до покупок треба підходити з розумом, краще вибрати одну річ, але якісну, ніж купу мотлоху за акціями…

 — Це правда, — Вадим кивнув. — До речі, тату, я хотів сказати… Я ж тепер ходжу до універу, не пиячу, практично ніде не тусуюсь, навіть квартиру до ладу привів… То може ти дозволиш мені переїхати назад до себе? Звідти мені буде зручніше їздити. 

— Але я думав, що ви так подружилися з Нікою, — сказав він дещо розгублено. 

— Ми просто хочемо, щоб вам було комфортно, — швидко сказала я. — Тоді і я б переїхала до своєї квартири, а з Вадимом ми зустрічалися б в універі, ну і до вас би приїздили на вечерю час від часу…

— Але це ж велика відповідальність, жити самостійно, — моя мама стривожено поглянула на мене. — Чи ти справишся? 

— Я слідкуватиму за тим, щоб Ніка була вдома вчасно, — майже не обманув Вадим. — Ну і ви зможете нам дзвонити. Та й приїжджатимемо авжеж.

— Ну що ж, — зрештою сказав Вадимів батько. — Можливо, ви й праві. Треба звикати до дорослого життя. Я думаю, Олено, нам варто їх відпустити. 

— Але ми будемо все одно тримати все на контролі, — сказала мама. — Якщо побачимо, що ви не справляєтесь, пообіцяйте, що переїдете назад до нас! 

— Так, само собою, — закивав Вадим. — Обіцяємо.

— Який ти став покладистий, — батько Вадима засміявся. — Що Ніка з тобою зробила? В будь-якому разі, я радий цим змінам, тож можете їхати. Я сподіваюсь ви дійсно все одно спілкуватиметесь і трохи контролюватимете одне одного. 

 — Так, Вадим мене буде підвозити, ну, і може час від часу будемо кудись вибиратися разом, — сказала я. 

— Аби він знов квартиру не спалив, — засміявся Тимофій. 

— Ну тато… — буркнув Вадим. 

—  Він вже взявся за розум, — заступилася я за Вадима. — Та й як зробить сам ремонт, то потім буде більш дбайливо ставитися до квартири…

— Щиро на це сподіваюсь, — відповів Тимофій. — Добре, і коли ви збираєтесь з‘їжджати?

— Та певно на вихідних…

— Тобто, за завтра встигнете? — здивувалась Олена. 

 — Ну, в мене небагато речей, більшість все одно там, на старій квартирі, — знизала плечима я.  

— Може, Ніці треба квартиру поближче до центру, — замислено сказав Тимофій.

 — Мене цілком влаштовує ця, не турбуйтеся, — я подумала, що може занадто прямолінійно висловилася, і одразу ж додала. — Але дуже вам дякую за пропозицію!

— Та і я ж буду її забирати, — додав Вадим. 

— Ну так, точно, — батько Вадима зітхнув. — Але я вже так звик, що ми живемо всі разом…

— І я, —  теж зітхнула Олена. 

— Та годі вам, у вас якраз має бути медовий місяць, хіба ні? — запитав Вадим, усміхаючись. — Повірте, вам і без нас сподобається!

Батьки  перезирнулися і якось значуще усміхнулись. Не здивуюся, якщо вирішили, що їм не завадить ще одна дитина, спільна… Але хай, може, тоді менше сил і енергії витрачатимуть на контроль над нами..

 Вадим. 

Коли вечеря скінчилась і ми з Нікою прибрали посуд, ми пішли нагору. Батьки лишились внизу, вони увімкнули якийсь фільм і дивились його. Нас теж запрошували, але ми сказали, що підемо займатись… 

Біля кімнат я обійняв Ніку за талію і подався вперед, до її вуха: 

— Ніко, ми казали батькам, що позаймаємось, — прошепотів я, обпалюючи ніжну шкіру. 

— Не тим, що ти зараз маєш на увазі, — грайливо відповіла вона. 

— Ходімо до тебе… — сказав я і торкнувся губами її шиї.

— Добре, — вона кивнула. 

Продовжуючи обіймати Ніку, я підвів її до кімнати, смикнув ручку і вже за секунду ми опинились всередині. Ще секунда — і я клацнув замком на дверях. Зазирнув їй в очі, а потім потягнувся за поцілунком. Вона зводила мене з розуму, я не міг думати ні про що, окрім неї, коли ми були так близько…

Вона відповіла на поцілунок, обіймаючи мене за шию. Вся аж тремтіла, було видно, що моя близькість впливає на неї таким самим чином.