8. Мої маленькі таємниці

 Ніка

Я якраз встигла принести готові страви, коли наші батьки увійшли до будинку. Вадим досить пристойно накрив на стіл, хоча я думала, робив це взагалі вперше в житті. Тепер же він готував ще шампанське і келихи.

— Діти, ви де? — мама зазирнула до вітальні і здивовано зойкнула. — Тимофію, йди сюди!

— Що трапилося? — почувся голос Вадимового батька. — Мій син вже встиг щось накоїти? 

— Та ні, навпаки, — мама радісно усміхнулася Вадиму. — Як це мило! 

— Ну, це була ідея Ніки, — спокійно сказав Вадим, здається йому навіть було трохи ніяково.

— Ми вирішили зробити вам сюрприз, — я обернулася до Тимофія, який якраз увійшов до вітальні, і теж був не менш здивований. 

— О, схоже, твоя донька позитивно впливає на мого бандита, — задоволено промовив він, спершу відставивши стілець для матері, а тоді сідаючи за стіл сам. — Все виглядає дуже апетитно! 

— Я думаю, ти наговорюєш на сина, він дуже приємний хлопець, — мама усміхнулася Вадиму, який якраз наливав їй шампанське. — Дякую! 

— Нема за що, — Вадим завершив наливати шампанське і відсунув стілець біля моєї матері. — Сідай, сестричко, — протягнув він якимось двозначним тоном.

Я  закінчила розставляти тарілки з хлібом та салатом, і теж сіла за стіл. 

— Як минув перший день в новому універі? — звернувся до мене Тимофій.

— Нормально, — я знизала плечима. — Мабуть, тут дійсно більш сильні викладачі. 

— Це добре, — сказав він повчальним тоном. — Може, потім візьму тебе на практику до своєї компанії, а тоді й на роботу, якщо звісно, ти захочеш працювати. А то зараз молоді дівчата тільки й чекають, щоб вискочити заміж і не робити кар’єру…

 — Ну правда, якщо дівчина красива і молода, і має нормального хлопця, чи вже краще сказати — чоловіка, то їй не обовʼязково працювати, — сказав Вадим, пробуючи наші спагеті. — До речі, вийшло дуже смачно. 

 — Ну, я буду працювати при будь-якому розкладі, — я відпила шампанського. — Не хочу бути утриманкою! 

— Це дуже похвально, — схвально сказав Тимофій. — Мені подобається твій настрій на роботу! 

Вадим же на ці його слова лише знизав плечима. 

— Ну це ти зараз так кажеш, — раптом мама мене не підтримала. — А коли вийдеш заміж, то, можливо, зрозумієш, що для жінки головне — забезпечувати чоловікові надійний тил, робити все, щоб він був щасливий і задоволений. А якщо пропадати увесь день на роботі, а потім кидатися все робити по дому, то неминуча втома і виснаження…

— Ну а чоловік в свою чергу теж буде робити все для щастя родини, — Тимофій взяв мою маму за руку. — Це і є справжня родина, це правда, тут нічого додати. Однак можливо спочатку ти дійсно маєш пожити для себе, зрозуміти, що саме ти хочеш від  свого життя. 

— От пожити для себе — дійсно нормальна порада, — Вадим усміхнувся батькові. — Навіть не віриться, що це ти запропонував!

— Кажеш так, ніби я тобі не даю жити для себе. 

— Давай краще не будемо… 

— Добре, — Тимофій усміхнувся і подивився на мене. — Що б ти не обрала, Ніко, ми тепер твоя родина і будемо тебе підтримувати, обіцяю. 

 — Дякую, — я подумала, може тут і справді не так погано, в цьому будинку. Хоча хтозна, може, всі ми тільки на перших порах намагаємося бути милими і ввічливими, а далі ще невідомо, які скелети в шафі з’являться…

***

Після того, як ми повечеряли, я сказала, що сама приберу зі столу. Ну, звичайно, коли батьки вийшли, то Вадим залишився зі мною і взявся мені допомагати переносити посуд на кухню. 

— Знаєш, сьогодні я відчув себе членом великої родини, — раптом сказав він. — Це було якось незвично, але приємно. Дякую тобі за цю ідею. 

— Я завжди їла сама, — зізналася я. — Мама була постійно на роботі. Ну, вона дбала про мене, але в неї не було часу на якісь родинні свята чи просто  спокійно посидіти і пообідати разом. Мені цього бракувало…

— Чесно кажучи, після того, як моя мати померла, я переживав за батька. Він закрився в собі, пішов в роботу. Навіть на мене не міг дивитись, — він сумно усміхнувся. — А зараз він ніби остаточно прийшов у норму. Завдяки твоїй матері.

 — Що ж, я рада, що вони знайшли одне одного, — я почала завантажувати посуд у посудомийку. — І дуже сподіваюся, що їхній шлюб буде щасливим. Раптом ще нам братика або сестричку подарують, — я засміялася, уявивши як Вадим нянчиться з немовлям. 

— Ну, якщо вони цього захочуть, я не проти, — задумливо сказав він. — У мене ж навіть кузенів нема. Хоча… — він раптом зазирнув мені в очі і усміхнувся своєю лукавою усмішкою. — Тепер у мене є одна сестричка…

 — У мене теж не було ніякої рідні, — я зітхнула. — Але це класно, що все змінилося. Знаєш, коли я була малою, то мріяла мати старшого брата, який захищав би мене. 

— Ну, тепер він в тебе є, — Вадим узяв мене за руку, переплівши наші пальці. — Правда, є один нюанс… — він зазирнув мені в очі. — Ти мені дуже подобаєшся. Нічого не можу з цим зробити і опиратись цьому почуттю не збираюсь, хоч ти і моя зведена сестра.