7. Перевиховання розпочато?

Ніка

Перший день в новому універі минув  досить пристойно. Коли я увійшла до аудиторії і озирнулася в пошуках вільного місця, то до мене звернувся якийсь хлопець:

 — Привіт! Ти новенька? 

Я згадала “страшилки” Вадима і відразу напружилася, чекаючи якогось підвоху. Але зовні трималася впевнено і відповіла спокійно:

 — Я перевелася з іншого вишу, тепер буду вчитися з вами. 

 — Супер, можеш сісти біля мене! — з ентузіазмом сказав він. — Я — Артем. А як тебе звуть? 

 — Вероніка, — відповіла я, сідаючи поруч із ним. Зрештою, вибір був невеликий, бо більше вільних місць не було, хіба що на самому першому ряді, перед носом у викладача, але я вважала, що то місце для вискочок і “ботанів”, не хотіла, щоб новий колектив сприйняв мене  як якусь заучку. 

Артем виявився досить приємним хлопцем, не приставав ( хоча хай би тільки спробував — я б  без проблем його відшила). Розповів мені про різні організаційні моменти, розклад занять, де знаходиться їдальня, деканат тощо. 

Решта однокурсників ніби придивлялися до мене віддалік, але ніхто прямо на контакт і не йшов, а я й сама не хотіла нав’язуватися. Всьому свій час, поступово познайомимося. 

День збіг швидко, і після останньої пари Артем напросився мене провести. Спершу я думала відмовитися, бо знала, що Вадима це неабияк вибісить, хоч би до бійки не дійшло…

А потім подумала — ну вони обоє дорослі хлопчики, хай вчаться тримати себе в руках. А Вадиму буде корисно трохи “зняти корону”, якщо знатиме, що намалювався потенційний конкурент. Може, не буде так нахабно поводитися? 

Тому я вдала, що все йде так, як і має бути. Було трохи кумедно спостерігати і за Артемом, і за Вадимом, вони виглядали настороженими, як двоє півнів, які от-от зчепляться між собою. Проте їм вистачило розуму обійтися без сварки, і то добре. 

Може, з Вадима ще люди будуть? Перевиховаю його, відучу від цих мажорських замашок? 

Я поглянула на нього, і саме в цю мить побачила, що він показує Артему непристойний жест. Схоже, його ще вчити і вчити культурній поведінці…

 — Ми до їдальні? — спитала я його, мило усміхаючись. 

— До ресторану, — відповів він. — Якій кухні надаєш перевагу? Тут поруч є японський та італійський заклади. Ну і щось з європейською кухнею теж легко загуглити. То куди ти хочеш?

— Мені все одно, —  я знизала плечима. — Де дешевше і менше понтів. 

— Що ти так помішалась на тих понтах, — він засміявся. — Кафешки як кафешки. Просто хотілось погодувати тебе чимось, що ти любиш. Тому і попросив обрати…

— Ти смішний, — сказала я. — “Якій кухні віддаю перевагу”. Досі ми в основному з друзями ходили в Макдональдс…

— Ну в маці теж смачно, але некорисно, кажу як спортсмен, — зауважив він.

— Ну то обери щось корисне, я покладаюся на твій смак!

— Ну добре, тоді давай суші, тут поруч є одна дуже класна кафешка японської кухні. 

На цю мить ми якраз вийшли з будівлі універу і пішли на парковку. Пощастило, що зранку було місце доволі близько до корпусу, і нам не довелось йти надто довго. Коли ми підійшли до машини, Вадим розблокував її і відчинив дверцята переді мною. 

— Прошу! 

— Дякую! —  усміхнулась я. — Як минув твій день?

— Ну… Одногрупники дуже здивувались, що я прийшов на першу пару, — відповів він, заводячи машину і рушаючи з парковки на дорогу. — Схоже, тепер я буду часто дивувати їх, бо ж я хочу їздити разом із тобою, Ніко…

— Дивись, ще відмінником навчання станеш, — зауважила я. — А все через мене! 

— Все може бути, але не це, — засміявся Вадим. — Мені до відмінника, як до Місяця. Хоч би не платити за сесію, вже буде непогано. Ну якщо я буду так відвідувати виш, то дійсно зможу з легкістю все закрити і сам. 

 — Це добре… Я теж не люблю платити викладачам. Хоча вчуся так собі, але в основному через те, що не маю знайомств…

— Ну тут можна мати гарні оцінки доволі легко, треба просто вчитись. В принципі, в нас всі, хто вчаться, мають високі бали, — він знизав плечима. — Ось ми і приїхали, — додав Вадим, паркуючи машину біля входу до ресторану. 

***

Коли  ми пообідали, наступним пунктом призначення в нашій поїздці стала наша з мамою квартира. Ми жили у віддаленому спальному районі, в досить непоказному будинку, і мені було навіть соромно трохи, що Вадим побачить, в яких умовах ми жили. 

Тому я вирішила, що попрошу його зупинитися на стоянці біля супермаркету, недалеко від якого знаходився наш будинок. ʼ

Може, хай він сходить в магазин, поки я забиратиму речі? 

 — Як ти думаєш, — спитала я. — Може, зробити батькам сюрприз і щось приготувати? 

— Я не проти, — він знизав плечима. — Правда нічого складнішого за яєшню і спагеті я не готував…

 — Спагетті цілком підійдуть, я вмію готувати один прикольний соус, — швидко  випалила я. — Але для нього треба купити оливкову олію, розмарин і помідори, то може, ти сходиш купиш, а я тим часом зберу речі і зустрінемося тут?