6. Вона буде тільки моєю...

Ніка

Зранку, тільки розплющивши очі, я якийсь час не могла зрозуміти, де знаходжуся. І тільки за кілька секунд, остаточно прокинувшись, згадала: я в домі Вадимового батька. Сіла на ліжку і поглянула в дзеркало, що висіло на стіні навпроти: так, вигляд у мене ще той! Треба терміново помити голову і привести себе в більш-менш пристойний стан.

Саме у цю мить, коли я вже прямувала до ванної, в двері постукали.

— Ніко, ти там, сподіваюсь, роздягнена? Я заходжу! — бадьорим голосом сказав Вадим, смикаючи ручку дверей. — Чому зачинила двері, тут же всі свої! — грайливо додав він, коли не зміг увійти. 

— Нічого, почекаєш. поки я одягнуся, — сказала, відкручуючи кран.

— Може, я почекаю всередині? — продовжував він провокувати мене. — Можу допомогти перевдягнутись, чи щось подібне.

— Спасибі, якось сама розберуся, — вигукнула я, намилюючи голову шампунем. Добре, що хоч шампунь знайшла, бо інакше б довелося в нього просити…

— Жорстока ти, сестричко, — протягнув він. — Я ж щиро хотів допомогти!

 — Дай мені спокійно прийняти душ, це буде найкраща допомога, — пробурчала я. 

— Шкода… Душ же міг би бути не спокійним, а дуже приємним, — продовжив він, його голос став якимось інакшим, нижчим чи що, це звучало… збуджуюче? Ні, Ніко, зберись! Яке ще "збуджуюче"?!

Раптом я почула за дверима голос матері:

 — О, Вадиме, ти вже прокинувся, молодець! Бо я боялася, щоб ви не проспали, йшла вас будити. А Ніка ще в себе? 

— Ага, от теж прийшов її будити, ніби встала, — відповів він. 

 — Я зараз вийду, — гукнула я, беручи рушник і витираючись. 

Немає ні хвилинки, щоб побути наодинці, чує моє серце, незабаром я втечу звідси світ за очі! 

 — Добре, чекаю на вас у вітальні, — сказала мама. — Сніданок вже готовий! 

Я нашвидкуруч одягнулася і відчинила двері. 

Одразу побачила Вадима. Він стояв прямо біля дверного косяка і щойно я зробила крок до передпокою, ми опинились дуже близько.

— Ти дуже смачно пахнеш, — прошепотів він, подавшись вперед, до моєї шиї і обпалюючи шкіру теплим диханням. 

 — Хочеш, подарую тобі цей шампунь, і ти будеш пахнути так само, — хмикнула я, поглянувши на годинник. — Думаю, нам треба швиденько снідати, бо ми запізнимось на пари! 

— Добре, але спочатку… — він якось дивно подивився на мене, на мить відсторонившись, а потім знов подався вперед і торкнувся губами десь між щокою і шиєю. Шкірою одразу пішли мурахи… Я ніби завмерла на місці, забувши, куди треба йти, і що робити. Наче зачарована дивилася на нього, а він стояв навпроти мене і загадково усміхався. 

Нарешті  мені вдалося розірвати цю мовчанку, я сама не знаю, що на мене найшло тоді, бо було дуже важко хоч щось відповісти. Здавалося, тієї миті усі слова випарувалися в мене з голови. 

— Слухай, Вадиме, мені здається, ти перегинаєш палицю, — сказала я. — Пожартували, і досить. Давай далі будемо спілкуватися по-людськи, а не оце все..

— Хто тобі сказав, що я жартую? — він зазирнув мені в очі, виглядав на диво серйозним…

 — Ти спеціально намагаєшся вивести мене з рівноваги, а мені це неприємно. Хай ще вчора, ми трохи випили, то можна списати на це. Але сьогодні ти знову за своє…

— Так, — вперто сказав він. — За своє… Бо ти цікавиш мене. Мене тягне до тебе і я не збираюсь відступати.

 — А ти мене не хочеш перед цим запитати, чи цікавиш мене ти? — я відчула, що починаю сердитись. Зазвичай я все тримала під контролем, а  тут, коли він був поруч, відчувала розгубленість і сум’яття. Здавалося, весь мій світ, до якого я звикла, який був добре знайомий і усталений, в один день разюче змінився, і це лякало мене. 

— Хм, — він уважно подивився на мене. — Питати? Але ти не з тих, хто каже і робить те, що думає. Бо якби ти була такою, то зараз би не відштовхувала мене. Не вірю, що ти не відчуваєш цей потяг, — я торкнувся долонею її талії.

 Я рішуче звільнилася від його руки і швидко пішла по напрямку до сходів, які вели вниз. Вадим, не довго думаючи, рушив слідом. 

 — Що я відчуваю, це моя справа, — сказала я, дивлячись на нього через плече. — А якщо будеш приставати до мене, я поскаржуся твоєму батькові, бо мені це вже набридло! 

— Навіть не знаю, ти мазохістка чи садистка! — він засміявся. — Ну добре, Рим не за один день будувався, Ніко, я не збираюсь здаватись, так і знай!

 — Мені якось паралельно, що ти збираєшся чи не збираєшся, — ми вже підійшли до вітальні, тому я повернулася й приклала палець до губ, даючи знак, щоб він нарешті вгамувався, бо нас могли вже чути батьки, які були в кімнаті.

 А він взяв і несподівано швидко торкнувся губами мого пальця. Але одразу ж відірвався.

 — Ти якийсь ненормальний, — я знизала плечима. 

Для чого мама затіяла цю мороку зі шлюбом? Хай би собі Тимофій був її коханцем, але навіщо мене сюди вплутувати? Я зрозуміла, що все в цьому домі мене бісить, і найбільше — Вадим. Ні, він мені й подобався, але разом з тим оце його нахабство мене виводило із рівноваги. Можливо, мені варто зробити щось таке, щоб мати з Тимофієм самі не захотіли, щоб я жила з ними?