4. Гра на бажання

Ніка

Кімната була така велика, що я здивувалася. Вона була більшою за вітальню в нашій з мамою квартирі, що вже говорити про мою малесеньку спальню, де поміщався тільки розкладний диван, шафа і письмовий стіл зі стільцем.

Натомість тут я побачила велике ліжко, навпроти дверей трюмо із столиком, далі комп’ютерний стіл і просто стіл круглої форми, а біля нього два крісла. А от шафи не було. 

— Ну як тобі? — запитав він мене, зазирнувши в очі.

— А навіщо таке велике ліжко? — вирвалося у мене. — І де шафа? Куди скласти одяг?

— Бачиш ті двері? — Вадим вказав на двері, які, як я думала, вели чи то до ванної, чи то ще до чогось подібного. — Там гардеробна кімната. 

 — Капець, — вирвалося у мене.

Я відчинила двері, і побачила за ними невеличку кімнатку, де й справді були полиці і вішаки для одягу і взуття.

— А щодо ліжка, — він підійшов ближче, став за моєю спиною і нахилився до вуха. — Знаєш, на ньому дуже зручно… На великому.

— Ти що, натякаєш на щось? — я вперлася руками в боки. — Пам’ятай, що ми брат і сестра, і поводься відповідним чином!

— Ти смачно пахнеш, — прошепотів він, ніби випадково торкаючись губами моєї шиї.

— Дякую за екскурсію, далі я якось сама, — я вказала йому на вихід. — Мені треба переодягнутися… Хоча в що мені переодягатися? Я нічого не брала з собою. В мене навіть зубної щітки немає…

— Я дам тобі щось, ходімо, — Вадим взяв мене за запʼясток і повів до дверей. 

Я зітхнула, але пішла слідом за ним. Уся ця ситуація не надто мені подобалася. Я злилась на маму, бо вона не попередила мене, що після церемонії ми поїдемо до її нового чоловіка. Так я хоча б піжаму і запасні труси з дому прихопила. А з іншого боку, де б я ті шмотки поділа? Сиділа б в ресторані з трусами в сумочці?

Подумавши так, я усміхнулася, і моє напруження трохи спало. Нічого, завтра вдень поїду додому і візьму все необхідне. А сьогодні можна й без нічого поспати…

Тим часом ми з Вадимом вийшли в коридор, і він відчинив двері по сусідству з моїми. 

— Заходь завжди, коли захочеш, — сказав він. — Зараз підберемо тобі щось… — він зайшов до такої ж гардеробної, як і у мене, а я тим часом розглядала його кімнату.

— Прикольно, — я підійшла до комоду, на якому стояли якісь кубки і велика скляна посудина, в якій прямо купкою складені медалі. — Це твоє?  Ти спортсмен?

— Ну, був, — хмикнув він. — Мене дискваліфікували на три місяці, але навіть не знаю, чи буду повертатись, коли термін дискваліфікації спливе.

— А яким ти спортом займаєшся? 

— Кубки в формі футбольного мʼяча і бутси мали б натякнути, — він засміявся.

— Я взагалі далека від цього всього, — я знизала плечима. — І взагалі, м’яч є в багатьох видах спорту…

— Ну футбольний має особливі візерунки, як і будь-який інший, — я взяв до рук один з кубків, той, що у формі футбольного мʼяча. — Отакі шестигранники тільки на футбольних мʼячах.

— О, колись у школі вчитель сказав нам грати в футбол, — я засміялася. — То я намагалася триматись подалі від м’яча. Коротше, спорсмен з мене ніякий. Але я займаюсь бальними танцями.

— Ого, цікаво, — сказав він. — Ну по тобі видно, що ти чимось займаєшся, — він почав оглядати мою фігуру і цей погляд ніби обпалював шкіру.

 — Так, ти здається, мав мені дати якийсь одяг, — я вирішила нагадати, чому сюди зайшла. 

— Ага, — Вадим відвів погляд. — Добре, зараз, — швидко додав він, а потім зазирнув до гардеробної, взяв там щось і повернувся до мене. — Ось, — він простягнув мені декілька речей. — Приміряєш, що буде зручніше.

— Добре, дякую, — я швидко згребла одяг докупи і поспішила до виходу. Мені було якось некомфортно знаходитися в його кімнаті, сама не знаю, чому, хотілося швидше повернутися у той простір, який відвели саме для мене, бо цей великий будинок лякав своїм масштабом і розкішною обстановкою.

— Ніко, стій, — він гукнув мене вже коли я практично вийшла з кімнати і стояла в дверях.

— Що? — я озирнулася, очікуючи якогось підвоху.

Він підійшов ближче, гіпнотизуючи мене поглядом.

— Ти вже будеш лягати спати?

— А що, є ще якісь пропозиції? — спитала я і тут же пошкодувала про таку відповідь, яка могла здатися двозначною.

— Є, — сказав він, опиняючись зовсім близько.

Ми так і стояли в дверях, майже впритул одне до одного. Якби батьки зараз побачили нас, це могло б виглядати не менш двозначно, ніж та моя злощасна фраза…

— Може, зіграємо?... — продовжив він, дивлячись на мене.

 — У футбол? — я спробувала перевести все в жарт.

— Ну можна і в футбол, але краще в карти, — він усміхнувся. — Можна, наприклад, на бажання, що скажеш? 

 — Я вмію грати тільки в “дурня”, — відповіла я.

— Ну супер, значить граємо в "дурня", — усміхнувся він. — У тебе чи у мене?