Ніка.
Коли твоя мама у тридцять сім років виходить заміж — це якось неправильно. Та ще й за якогось дуже багатого мужика з купою машин і будинків. Ні, я, звичайно, бажаю їм щастя і все таке. Але невже не можна було просто тихо піти і розписатися, а не влаштовувати справжнє шоу.
Мати навіть білу сукню купила. Сподіваюсь, хоч ту фату вистачить розуму не начепити! Бо смішно виходити заміж у фаті, коли в тебе доросла донька… Мені вона пояснила свій вибір білої сукні тим, що виходить заміж уперше, тож має право одягнутися так, як їй хочеться…
Ну так, з моїм татусем вона не перебувала в законному шлюбі, та й взагалі він покинув її ще до мого народження. Через те вона й не закінчила універ, а пішла працювати. І все одно, хоч мама у мене досить хороша, я трохи ображалася на неї через те, що вона не мала нормальної професії. Інколи, як у школі заходила мова, ким працюють батьки того чи іншого однокласника, я чула, що в когось мама лікарка, в когось вчителька, ще в когось працює в офісі… А мені було соромно казати, що моя мама офіціантка в придорожній кав’ярні. У старших класах так особливо, бо варто було це сказати, на обличчях хлопців і дівчат з’являлася дещо зневажлива усмішка. Адже до офіціанток багато хто ставився як до людей третього сорту.
І от, несподівано я дізналася, що мама прямо в себе на роботі познайомилася з мільйонером! І нічого б дивного, якби він просто закрутив із нею інтрижку, а то прямо заміж покликав! Так що все відбувалося досить швидко, і не встигла я оком моргнути, як виявилося, що стою у сукні приторно-рожевого кольору в натовпі таких же рожевих гостей і дивлюся на обвиту трояндами арку, біля якої мала відбуватися весільна церемонія.
Ненавиджу рожевий колір, але такий був дрес-код, бо темою весілля організатори обрали троянди. Троянд було безліч — і в букетах, і в оформленні шикарного заміського ресторану, і автівки були прикрашені трояндами… У мене в волоссі теж була та клята троянда, і я сама виглядала собі у дзеркалі як лялька Барбі, від чого в мене зовсім зіпсувався настрій. Я більше полюбляла в одязі чорний колір, але хто одягає на весілля чорне? Це ж не похорони…
***
Він підійшов раптово ззаду і торкнувся мого плеча. Я повернула голову і побачила високого темноволосого хлопця в білій сорочці і чорних штанях.
— Нудьгуєш? — підморгнув він мені.
— Трохи, — сказала я. — Не люблю весілля.
— Я теж не люблю, — він засміявся, показавши бездоганно білі зуби. — Може, підемо щось перекусимо? Бо тут це все надовго. Від нудьги можна померти.
— Давай, — погодилася я. А що, хлопець був симпатичний.
Ми пішли всередину приміщення, де вже були накриті столи. Навколо них бігали офіціанти, ще щось розкладаючи і розставляючи. Хлопець без зайвих роздумів узяв зі столу пляшку вина і покликав одного з офіціантів, щоб той її відкрив.
— А нас не будуть сварити? — з побоюванням спитала я.
Він тільки головою похитав. І справді офіціант швиденько відкупорив вино, нічого не сказавши при цьому.
— Як тебе звати? — запитав він.
— Ніка. Ну, тобто Вероніка.
— А я Вадим. Ну, давай, за знайомство!
Ми цокнулися келихами, і я випила пару ковтків, а Вадим зразу спорожнив свій келих і налив ще.
— Чому така кисла? — звернувся він до мене. — Давай, допивай, я налию ще.
— Мені досить, — я прикрила келих рукою, адже попереду був ще цілий день. Якби я зараз перебрала, то підвела б маму. Хоча, може цей Вадим і правий, тоді б було веселіше, бо поки що від цього офіціозу аж зуби зводило. Я вирішила, що один келих вина не зашкодить...
— А ти гарненька, — він знову засміявся. — Люблю блондинок. Тобі вісімнадцять хоч є?
Мені хотілося сказати, що я не люблю таких нахабних мажорів, як він, але в останню мить я змовчала.
— Добре, я, мабуть піду, — сказала після паузи. — Приємно було познайомитися.
— Чекай, — він обійняв мене за талію і притягнув до себе. — Ми ж тільки почали наш бенкет, куди ти тікаєш?
Я спробувала вивільнитися, зробила незграбний рух — і вино з мого келиха вихлюпнулося на його білосніжну сорочку. На грудях одразу утворилася червона велика пляма. Хлопець випустив мене, схопив серветку і заходився її витирати, але цим робив ще гірше.
— Ну ти коза! — вигукнув він. — Поглянь, що наробила!
— А не треба було руки розпускати, — сказала я холодним тоном.
— Дівчино! — він гукнув офіціантку, що проходила повз. — Підійдіть сюди!
Офіціантка слухняно наблизилася. Тоді він не довго думаючи, зняв сорочку, залишившись із голим торсом, і тицьнув її офіціантці.
— Почистіть, будь ласка, пляму, і просушіть сорочку, бо я випадково облився…
Вона незворушно кивнула, забрала сорочку і пішла.
І тут до нас підбігла тітонька, яка була розпорядницею весілля.
— Ніко, ну де ви ходите, — тут же накинулася вона на мене. — Вам потрібно бути біля арки, разом із дружками, і потім сказати вітальне слово! Ходімо!
#13 в Молодіжна проза
#237 в Любовні романи
#126 в Сучасний любовний роман
від ненависті до кохання, популярний хлопець і проста дівчина, зведені брат і сестра
Відредаговано: 18.08.2023