Розділ 29

Наступив літній сонячний ранок. Але вже не вдома — в Карпатах.
Я прокинулась, озирнулася — і зрозуміла: це не сон.
Увімкнула телефон і лайкнула повідомлення, яке не встигла вподобати, коли переписувалась з Еваном.

Ми були в різних місцях, вже не пам’ятаю де, але я точно згадала одного.
— Як справи?
— Надіюсь, я тобі не набридла…?

Я поставила три крапки тремтячими руками. Я часто боюся комусь набридати — для мене це розгубленість, прив’язаність. Чи робить це мене дивною?
— Ні, не набридаєш. Я відписую коли зручно.

Добре, що не написав: «Так, набридаєш». По-чесному — інколи легше почути брехню, щоб спокійно заснути. У цьому випадку мені здавалося: я йому довіряю. Продовжую писати:
— Еване… сталася така історія — мене, напевно, вкусила бжжжж.

Він щось писав, писав — і припинив. Мабуть думає: «Господи, з ким я зв’язався!»

Потім:
— Що? Бжжжж? Що трапилось? Дуже шкода…

Мені здалося трохи стурбованим — але, точніше, я була в чарі розквіту.
— Ха-ха, дивна історія. Загалом — я сиділа в автобусі, все було просто неймовірно, ми вже виходили… і в мене різко заболіла нога — мене вкусила оса.

— Аааа, так «бжжжж» — це була оса? Я думав, що бджілка.
— Страшно було?
— Та ні, трішки.
— Трішки?
— Трішки!

Потім пауза. Я відчувала, ніби стала перед ним на сповіді — після якої відчуваєш себе чистою, як вода.
— Я боюся, що нога напухне… Хоч це і дивно, вибач. Завтра багато ходити, я буду знесилена.
— Нічого страшного! Ти зможеш. Я в тебе вірю :) Все буде ок.
— Бувай :)
— Бувай :)

Тепло, яке мене огортало, було ніби ніжний метелик, що сів на плече — те плече, на яке я так довго мріяла, що колись сяде..