Розділ 24

Розділ 24. Правда чи дія… і мами з татами
 

— Отже…
— Давай пограємо в «правду чи дію»? Якщо хочеш…
— «Якщо хочеш», — передражнила я себе й закотила очі. Мій коронний трюк.

Мг… Огооо.
— Давай!

Ну все, Еване… — потерла я руки. — Ти нарвався на наживку!
— Правда чи дія? — з усмішкою кидаю.
— Правда.
Ну ясно, всі починають із цього… Який дур…

— Ой, вибач, я передумав. Давай дію! — перебив він.
Ого… Я ж тільки збиралася сказати, що не буває такого, щоб гру починали з «дії».

— Добре… — стримано пишу, хоча в голові я вже на автодромі.

Відчуваю себе, як інструктор в автошколі, а Еван — мій учень. Я кажу: «Вмикай третю», — і він вмикає. Але потім… Ну, ви самі розумієте. Не знаю, чому це спало на думку. Може, тому що тато цим займається. Хай йому грець. Але можливо — не даремно?.. Та ні, не занурюємось…

— Соня!

Я здригнулась.
Мама тримає мене за щоки й ледь не заглядає в рот?!

— Мамо?!
Відстороню її руки. Вона теж здригається й сідає на край мого столика. Руки на колінах. Дивиться.
— Ти останнім часом якась дивна…

— А тобі, мамо, не здається дивним вриватися в кімнату й торкатися мого обличчя?

Вона опускає погляд, схрещує руки.
— Я тебе тричі звала їсти. Ти не відповіла.

Я мружуся… Наче щось дійсно було… Але ж це був не сон?

— Тому, Соня, ми й хочемо показати тобі світ — не через ноутбук, телефон чи планшет, а справжній…

— Добре, добре. Що ти хочеш?

— Поки що нічого. Хіба що — сталеві нерви та терпіння на вас усіх! — розводить руками.

І тут з коридору:
— Кохаанаа!!

Тато…
— Господи, — мама закочує очі, зітхає. Бере мене за плечі, ніби хоче щось сказати. Але:

— Кохана, допо…

— Та йду, Вітя! ІДУУ! — гримить мама й виходить.

— Іди поїж, — кидає наостанок і зникає.

Я зітхаю, повертаюся до телефону.
На екрані — набране, але не відправлене повідомлення від Евана:

«Вибач, ми здається спілкувались… Ти кудись пропала?»

Я лише натискаю:

— Яяя…

І зависаю в тиші.