Розділ 21

21-й розділ — Мовчання після шторму.

Перший день липня, звісно, вразив.
Приємно вразив…

Я вже не буду вам розповідати, які в мене бувають ранки — то наче з фільму, то як з якогось анекдоту. Але цього разу все ніби стало на свої місця.
Чи, може, просто здалося?

Ти ж ніби вже дійшла до фінішу:
 • Евані написав першим.
 • Скоро буде місяць, як ми спілкуємось.
 • Я вже не маю позоритись і зізнаватись, бо він зробив перший крок.

І коли я це собі вголос повторюю — наче все логічно, але всередині таке враження, що я або божевільна, або романтична дурепа.
Ну, поки що мене не забрали до психлікарні, значить, тримаюся.

Але сьогодні…

Сьогодні Евані не писав.
Взагалі. Жодного повідомлення. Жодного смайла. Жодного “привіт”.

І от тут почалося найгірше — думки.

⸻

— Добрий вечір, пане Евані! :)

Тиша…

Ні відповіді, ні реакції, ні “друкує…”
Мовчання.

Повна тиша, така, ніби його й не було.
Ніби всі наші розмови, усмішки, натяки на щось більше — просто вигадка.
Сон.

⸻

4 липня.

Я вже реально почала думати: а що, як він більше не хоче спілкуватись?
Може, передумав?
Або щось побачив, щось зрозумів?

А може… він учора мене бачив?

Я, звісно, була у всій красі:
виходжу з магазину, тримаю сік у пакеті — і що? Падаю в пісочницю.
Так. У справжню пісочницю. Біля чужого двору.
З усім соком, з укладеним волоссям, з мріями — бух! — у пісок.

Я почухала потилицю, згадуючи той момент:
 • зіпсований настрій;
 • брудне волосся, яке я перед тим пів години вкладала;
 • сміх дітей з вікна, яким я у відповідь показала середній палець (не пишаюсь, але й не шкодую);
 • і мама…

Ооо, мама!

Вона якраз за кілька хвилин до мого приходу помила підлогу.

— О, Соню, ти якраз вчасно! Ти принесла мол…

Я гепнула дверима. Від злості. Від сорому. Від того, що сама себе дістала.

Мама подивилась на мене, ніби я не її донька, а приблудний бомж.
Серйозно. Дві хвилини мовчки. ДВІ. Я рахувала.

Потім вона махнула руками, взялася за щоку, зробила вдих, але нічого не сказала. І тоді з’явився палець. Вказівний.
Оце вже погано.

— Молоко!

— Принесла… — кажу, схиливши голову, як школярка після двійки.

— От скажи… до магазину 15 хвилин. Як можна ТАК? Ну як?

І в той момент я згадала, як у п’ять років упала в калюжу, коли тато відпустив мене на прогулянку.
У мами я теж падала, але вона завжди хвилювалась. Завжди була готова.
А зараз — тільки погляд, суміш сміху й безсилля.

— Йди нагору. Я скоро прийду.
Ти ж памʼятаєш, що цього тижня…

— Так-так, мамо… Ми їдемо…

— Господи, та переодягнись уже й помийся! — буркнула вона, дивлячись на мене з посмішкою і трохи з жалем.

Я закочую очі, передаю їй молоко, і йду до себе.

Відчуваю — вона дивиться мені вслід. Хитає головою.
Наче думає: «Ото вже донька…»

⸻

Я зайшла в кімнату й завалилася «зірочкою» на диван.
У брудному одязі, з піском у волоссі.
І перше, що зробила — перевірила чат.

Немає нічого.
Ні повідомлення. Ні реакції. Навіть не заходив.

І от чому так завжди: коли тобі сумно — тиша.
А коли ти зайнята або без настрою — всі раптом згадують про тебе.

Я пішла в душ. Хотілося змити не тільки пісок, а й думки.

⸻

Стає трохи легше:
 • волосся сухе;
 • тіло чисте;
 • обличчя — майже спокійне.

Я подивилась у дзеркало і подумала:
Завтра новий день.
А значить — на один день ближче до пригод.
А може — й до відповіді…