Розділ 19

Розділ 19. 1:1. Хоча в мене більше.

Тато заходить у кімнату.
Я, як у фільмах, повільно повертаюся — наче я якийсь крадій, а тут заходить власник будинку чи хтось, хто точно не мав побачити, що я тут.
Але я повертаюся, і мої очі спускаються на татові руки, а в татових руках…

ТЕЛЕФОН.

— Доцю, ти, бачу, щось шук…

І не встиг тато закінчити слово, як я лагідно забираю з його рук свій телефон.

— Так-так, тату! Дякую!

Тато дивиться на мене з виразом обличчя: «Емм… що тут взагалі відбувається?»
Але він, якщо чесно, вже звик.
Це ще мама може сперечатися:

— Ти багато в телефоні.
— Ти нічого не робиш!

Так, у деякій мірі це правда… Але в мене майже немає друзів.
Чи це сумно?
Іноді — ні. Навіть класно. Влітку не треба підлаштовуватись під чужий графік.
Так, я можу запропонувати щось знайомій.
Але чомусь мені це завжди здавалося… як пропозиція. Як крок, що тисне.

Я тримаю телефон у руках і задумуюсь…
Навіть забула, що хотіла кілька хвилин тому.

— ААА, ТОЧНО!

Реальність.

Я пам’ятаю ту умову…

І чесно кажучи, я хвилююсь.

Здається, навіть «страждання» — це не так легко.

На годиннику десь була обідня година.
І тут на екрані телефону висвічується знайомий нік.
До безтями знайомий нік.
Коротке повідомлення:

«Ураа»

— Хм… «Ураа?»
Можливо, Евані мав на увазі: «Привіт?» Просто трішки соромиться?
Може, він вступив до коледжу і хоче похвалитися? Було б круто.

Я вирішила включити в собі режим:
«Нехай він трохи постраждає і зачекає на мою відповідь».
Ну а що? Так, він мені подобається.
Так, можливо, і кохаю.
Але нехай буде чесно:
1:1
P.S. Хоча в мене більше.

20:00.
Думаю, час відповідати!