Заповіт

Вона дивилася у вікно, по шибках стікали краплі дощу, по  щоках  текли сльози безсилля, розуміла, що повернути нічого не можна. Та і не варто. 

    Чи правильно зробила?,  - вже вкотре запитувала себе.  Мабуть правильно. Діти, це його мрія. Він дуже їх любить і дуже хотів мати сім’ю. Що вона могла йому дати? Нічого з того. Отже, вона вчинила правильно. Боляче? Дуже. І сьогодні не тільки їй. Йому теж, вона це розуміла. Але через деякий час творча робота, яскраве життя, нове оточення повернуть його до попереднього життя і все у нього буде добре. А вона буде тихенько спостерігати за ним у соцмережах без усяких коментарів, щоб нічим про себе не нагадувати.

 Пройшло декілька років.

  На червону доріжку вийшов Актор , якого зустрів натовп прихильників гучними вигуками і оплесками. За руку він вів маленьку донечку. Вона була чудова, у яскравій сукні, кольору волосся, як у її тата, з такою ж чарівною посмішкою. В інтерв’ю він сказав, що доньку звуть Надійка.

 Вона доживала останні дні.

Хвороба забирала її сили.

Але намагалася слідкувати за його життям.

Тепер вона спокійна. Він це зробив для неї. Отже пам’ятав.

Серце зупинилося щасливим.

Донька Надії відправила Йому  повідомлення: «Мама померла щасливою. Дякую."

Через багато років він привезе свою, вже дорослу Надійку, в Україну і     покаже їй могилу тієї , ім’ям якої назвав свою єдину кохану донечку.

  -  Тату,- витираючи сльози, що котилися з її очей впродовж всієї розповіді, - ти так її кохав, чому ж так просто відпустив?

  -   Хіба міг? Ні, доню, не відпустив.  Ходімо, що покажу.

Вони сіли в авто і поїхали високо в гори. До будинку, який він побудував колись  для неї.

 …Вона сіла в таксі і поїхала. Куди, де вгамувати свій біль? А якщо він буде її шукати? Адже теж її кохає і йому також  боляче.  Розумом вона  усвідомлювала, що повинна дати йому шанс бути щасливим, бо ж його роки також не стоять на місці, а серце просило ще доторкнутися хоча б раз до нього. Якщо поїде зразу до дому, він може її знайти. Це легко. Тому вирішила залишитися у Львові на певний час. Поселилася в готелі і, щоб не плакати постійно, зажурено блукала містом.

   Сиділа у кав’ярні, спостерігала за щасливими відвідувачами, закоханими парами і намагалася думати про майбутнє. Яким воно буде без нього? Як змусити себе ще якось дихати і жити. Повернеться до роботи, дома діти, онуки. Можливо якось біль вгамується. Переконувала себе, що вчинила правильно.

Раптом відчула, що хтось обережно поклав руки на її плечі. Завмерла. Серце , здається, зупинилося. Підсвідомо хотіла, щоб це були його руки, але розуміла, що знайти її у великому місті не реально. Телефон вона вимкнула зразу , як сіла в таксі. Погляд зупинився на чоловікові, що наближався до неї. Це був Ігор! А хто ж тоді поряд?

  -  Не залишай мене, - почула у себе над вухом його голос. Він сів навпроти.

На обличчі все та ж мила посмішка, що зводить її з розуму не перший рік. Милі її серцю очі , вдивляються в неї, здається, в саме серце.

  -  Надійко, мила,  я кохаю тебе. Не залишай мене. Я чудово тебе розумію! Але ми зможемо.

Підійшов Ігор. На її німе запитання, дав відповідь :

  -  Надійко, пробач за мою таку роль. Ми з Деном давні друзі і , як ти вже тепер розумієш , вся наша група -  це була підтримка і охорона Дена. А потім і твоя охорона.  Щоб мати тебе у полі зору завжди, я тебе відстежував. Ще раз прошу, пробач. Але це, як ми тепер всі розуміємо, було необхідно, - він це промовив і пішов, мовляв я свою роботу зробив, тебе знайшов, а далі ви вже якось самі.

Вони сиділи навпроти і просто дивилися одне одному в очі. Вона все ще не вірила, що знову бачить його. Це мабуть сон? Але просинатися їй не хотілося. Сиділи мовчки. І ,якби він не взяв її руки в свої, вона б так і не повірила, що це не сон.

  -  Я ж тобі сказав, я твої ліки! Ти моє натхнення, ти  затишок і спокій моєї душі! Ми не можемо бути окремо!

  -  Добре, якщо ти вже знайшов мене, - видихнула ледь чутно, бо ,здається, весь цей час не дихала, - давай вирішимо разом, як нам жити далі.

Думки вона своєї не змінить, але спробує переконати його, що цього разу це рішення вони приймають разом . Він повинен бути вільним і продовжувати творити! Він  же надіявся, що переконає її поїхати з ним.

   Протягом ще цілого тижня вони згорали у полум’ї  свого кохання і пошуку істини. Врешті, він погодився з тим , що поїде один, адже , попри все, його  чекав черговий проєкт ,у якому брали участь багато людей, залежних від його рішення. Але, якщо до тепер вони не користувалися телефонами, то нині вона обіцяла не випускати його з рук. Хоч і розлучалися, все ж мали підтримувати зв’язок.  Але при умові, що  він виконає її заповіт!

  -  Ось так, доню, якби не наполегливість Наді, то  тебе б не було. Тепер я розумію її слова : « У мене є донька, онуки і я щаслива. Всі жінки у твоєму житті, які б дорогі вони тобі не були, другорядні. Твій син чи донька на схилі літ будуть твоєю втіхою! Я ж буду щаслива, якщо не буду заважати твоєму щастю».