ЗАГУБЛЕНІ У ЧАСІ

Товариші у форельнику їх того дня не дочекалися. Коли сонце заховалося серед гір, вони повернулися в цивілізацію. Щасливі зайшли знову у свою кав’ярню і вже приховати палахкотіння своїх почуттів не могли. Усміхнені господарки кав’ярні радо їх зустріли і повідомили про те, що  вже декілька людей запитували чи це правда , що  то Він на фото?. І  вони відповідали, що так, Він тут був колись і це його місце. І тепер вони  надіються на те, що завдяки цій світлині, двері кав’ярні не будуть зачинятися.

  -  То тепер нам сюди не можна, - сказала сумно.

  -  Та ні, спробуємо завтра, - відповів, примружив свої красиві очі, усміхнувся дівчатам .

 Вони повернулися до готелю. Питання куди йти, не стояло. Він узяв її за руку і повів до себе. Вона ворухнула пальцями своєї руки , щоб показати, що є ще і в неї якась  думка, але він лише міцніше стиснув руку і не відпустив. Він вів до себе. Тепер вона його! Чи хотіла насправді вона щось змінити?  Та, звичайно ж, ні! Єдине бажання, щоб він був поруч! Щоб завжди чути його чарівний сміх, бачити його  сяючу  посмішку, тонути в його ніжному погляді, танути в його теплих руках, задихатися в його солодких і вимогливих вустах, тремтіти в його обіймах у передчутті бажаного!

 Вона переступила поріг його кімнати і потрапила у міцні обійми. Шалений потік поцілунків не залишив для неї шляху для відступу. Вона розділила це шаленство. Не заплющувала  очі і не соромилась, як раніше. Вона  хотіла його бачити. І відчувати.  Він радів з того. І вони це розуміли обоє.

Спроба змити з себе у його ванній кімнаті залишки пилу після сіна, закінчилася дуже романтично.

    Ніч у його ліжку. Ще день тому, вона померла б від однієї думки про таке. А   сьогодні – це солодка реальність. Вона тонула у ньому , як у глибокій річці, і розуміла, що це останній подих її осені. Відкинула все і віддалася бурхливій течії кохання. Здається, і  він також це розумів! Жоден порух, жоден натяк, жодне слово не образило її. Він був вимогливим , але ніжним.  Він був наполегливий, але тактовний. Він зробив усе, щоб вона відчувала себе пташкою у його долонях, яку тримають ніжно, щоб не завдати шкоди. Пташкою, яку потрібно відпустити , але не хочеться. Його руки…. Вона засинала і просиналася в його обіймах.  Та й чи спали? І хто про що думав?

  Ранок приніс нову хвилю щастя.

Якось дивно у нього все виходило. Як за помахом чарівної палички. Спершу на терасі біля дверей з’явився величезний кошик з квітами. Ну, звичайно ж, це була еустома. Потім їм принесли смачний сніданок.

  І от :

  -  Надійко, радість моя, пропоную десь поїхати, прогулятися.

  -  Мені можна відмовитися?, - запитала, щоб зрозуміти для себе, чи пташка зовсім у клітці, чи ще в цій солодкій клітці дверці не закриті.

  -  Можна. Але….

  -  Але…я не хочу відмовлятися, - вона підійшла до нього і в ту ж мить відчула його дужі руки і вимогливий поцілунок.

  -  Не жартуй так зі мною, - простогнав, - а то…

  -  А то, що?

  -  Добре, тоді сьогодні нікуди звідси не виходимо!

  -  Ні, ні, поїхали!,- вона рада будь - куди, аби з ним! А дверці? Ніби й не закриті, але вилітати цій пташці не хочеться!

Вони довго їхали звивистими гірськими дорогами. Не поспішали.

  -  Ти таки скажеш мені, куди ми їдемо?

  -  Ні, не скажу!, - примружив свої красиві очі у посмішці, - це для тебе подарунок.

  -  В честь чого?

  -  Я вдячний Всевишньому, що подарував мені радість , мати тебе. Ти  - моя! , - він тримав її за руку, стискав її пальці. Їй здалося, що його очі зволожились.

  -  Я кохаю тебе! Тому - я твоя! Якби я могла щось зробити для тебе неймовірне!, - вона це промовила вголос. Зазвичай подібні  слова промовити для неї було складно. Але це йшло десь з глибини, вона сама не розуміла, як це відбувалося. Чомусь язик промовляв сам, те, що вона думала і ховала , навіть, від себе. 

  -  Ти вже це зробила!

  -  Що?

  -  У мене були складні часи. Ти дала мені надію! Надійка дала мені надію жити! Я тебе кохаю!

 Він зупинив авто. Вони не поспішали , сиділи,обійнявшись ,в тиші лісовій. Навкруги лише гори і ліс, як німі свідки спалаху їхніх почуттів.

    Величні гори вабили їх неймовірними краєвидами. З таким краєвидом   можна дійсно загубитися у часі , забути про гамір людський, милуватися природою та ставати її частиною.

    Ближче до вечора , нарешті, вони приїхали до того таємничого місця.

   Це  був красивий  будиночок . З чудовою терасою.  З  усім необхідним обладнанням. З видом на гори.

Вона  стояла, як зачарована. 

-  Ми на  висоті одного кілометра над рівнем моря! Готова?!

  -  Так, - хотіла промовити спокійно, але голос зрадив. 

  -  Ходім, - спочатку взяв її за руку, а коли відкрив двері, раптом підхопив на руки.- Тут ми будемо жити!

  -  Як!?

  -  Ну, принаймні, деякий час, - голос його теж був не спокійний. Він тримав її на руках, а перед ними величезне ліжко з пелюстками еустоми.