Вона хотіла правди...

     Що вона в собі любила, це уміння приймати швидкі рішення у скрутних ситуаціях. Так було коли директорувала у школі,так було у розлученні з чоловіком, так буде і тепер.

        - Зупинись, я піду пішки, - попрохала, бо відчувала, що він може її впустити як почує, що  вона має сказати. – Дене, ми поспішаємо, - сказала не голосно , але впевнено, і неабияк здивувала його, бо голос був настільки упевнений, що він не заперечив. Поставив її на підлогу, але з рук не випускав. Просто мовчки дивився. Вона не відвела погляду.

  -  Дене, вибач, але я повинна для себе дещо зрозуміти, - промовила ледь чутно і торкнулася його щоки своїми пальцями, ковзнула по губах і тепер уже зомліла насправді.

     Очі відкрила уже в його кімнаті , у його ліжку, а поряд сидів Ден і хтось у білому халаті, мабуть чергова медсестра.

  -  Налякала. Мовчи. Ти головне живи, а то я думав, що помру. Що сталось, що тебе турбує?

  -  Вибач, що налякала. Але…., - вона думала як себе тримати далі. Тому  попросила :

  -  Ти не ображайся, але мені потрібен час, щоб подумати і дещо зрозуміти. Я хочу зараз побути сама.

  -  Але я боюсь тебе залишати, - відповів не ображено, а якось ніби винувато, чим збив її з пантелику зовсім.

  -  Дене, любий, не турбуйся, все буде добре. Іди до  мене, - попросила і потяглася до нього руками.

 Він нахилився до неї, вона взяла його обличчя в свої долоні і торкнулася його губ. Ден відповів ніжно, ніби боявся сполохати . Вони лежали на високо викладених медсестрою подушках, міцно обійнявшись, і думали про те, чого не сталось. І якби їм цього не хотілося , але між ними стояла таємниця, яку один приховував,а іншого це лякало.

  -  Моя полохлива птахо, не бійся нічого, - прошепотів їй на вухо, - сьогодні ти для мене  - все! Ти теж мої ліки. Моя душа з тобою радіє. Ти мій спокій. Моя рівновага. Моя любов.

Вона не могла думати, не могла щось сказати, в голові утворилася якась пустка. Просто мовчки дивилася в його очі. 

  -  Я піду до себе, - ледве спромоглася на щось,хоч трішки, розумне, - хочу відпочити.

  -  Добре, я тобі допоможу. Твої ключі в сумці ?

 Він узяв її на руки і поніс до її кімнати. Шлях був короткий,адже вони жили поруч. Вона відчувала його руки, його дихання, здається, чула, як стукотить його серце. Чи може, то її серце виривалося з грудей?  

 -  Надійко, добраніч! Нехай тобі присняться солодкі сни! Завтрашній день розпочнемо з ранкової кави у нашій кав’ярні. Я прийду по тебе о восьмій, підемо поп’ємо води , а потім до кав’ярні, добре?

 На знак згоди - поцілунок. Здається , ситуація біль-менш стабільна. Але неспокій її не полишав. Не звертати ні на що увагу і жити далі? Звикла до його присутності, до його обіймів, до його рук, губ, очей,голосу…Тільки звикла? Чи це вже щось інше? Те, з  чим не боротися  потрібно , а прийняти і радіти? Думки роїлися в голові, як у вулику бджоли. І жалили ,як ті ж бджоли. Суперечили  одна одній. В решті зрозуміла для себе головне – втратити його не хоче, виясняти ,поки що ,теж. 

Проснулася вранці спокійна, сни були кольорові, настрій відповідний.

Ми поки що є одне в одного!

І стала готуватися до зустрічі. Зателефонувала дітям, там усе добре. Отже, відкидаємо все і йдемо пити каву!

  У двері зайшов спочатку велетенський букет еустом, а вже потім Ден. Вона поклала квіти на стіл і обвила його шию руками. Він зрадів. Солодкий, як мед , поцілунок поніс їх далеко від усіх проблем і не вирішених питань. Це було ніби гербова печать на документі про мир і нерозголошення таємниць. Ну , що ж, ми продовжуємо грати в цю гру! Обоє це розуміли і погодились на це мовчки. Тільки кожен переживав все по своєму.

  Біля джерела зустрілися з друзями.

  -  Які плани на сьогодні, - Ігор запитав у Дена. – Ви у форельнику вже рибу ловили? Бо ми вчора були і сьогодні підемо. Підете з нами? Тут поряд.

  Ден допитливо подивився на неї ,адже вони збиралися до кав’ярні.

  -  Давайте спершу до кав’ярні, а потім у форельник. Там цікаво і рибу  готують смачну. Я там бувала часто.

 Якби вона знала, що буде далі,то ніколи б цього не сказала. А Ден… він подивився на неї, взяв за руку, притягнув до себе, розсміявся і тихенько сказав : 

  -  Надіюсь, ти не пошкодуєш!

Веселою компанією вони зайшли в кав’ярню і коли Надя  поглянула чи вільний їх столик, отетеріла. Столик то вільний, але над ним висіла їх з Деном світлина, де вони  сміялися на всі їхні зуби. 

Майнула думка :  – А я теж так нічого !, Денова посмішка це взагалі шедевр!.

А він стояв і дивився, як вона  це все переживе. На обличчі була посмішка, а в очах запитання : - Ну, як? Залишаємо нащадкам чи вимагаємо , щоб зняли?

  -  Залишимо?, -  запитала , щоб почути його думку.

  -  Я б залишив!,- він пригорнув до себе і вони розсміялися. Товариші повернулися до них і зразу не зрозуміли, чого ж  то їм так весело, а потім Іра раптом вигукнула:

  -  То це ж вони на фото!

  -   От тепер з вас не тільки кава!, - резюмував Ігор.