Я твої ліки!

Надя  обвила своїми руками його дужі плечі і якось несподівано для себе притулилась і поцілувала його в щоку.

  -  Ти жива? Слава Богу!

  -  Вони мені заздрять, - прошепотіла йому на вухо.

  -  Я щасливий, хай заздрять  нам без шкоди!, - настрій поліпшився, почав жартувати.

  -  Поїхали десь.

  -  Не знаю, я вже нікуди не хочу.

  -  Тоді змінюємо плани на сьогодні. Поїздка на озеро без нас. А  ми  поїдемо он до тієї гори і побачимо куди ж ховається сонце.

   Ден знайшов провідника, який цілий день возив  їх по місцевих колибах, показував красиві краєвиди, вони смакували місцеві страви та вина, що могли собі дозволити, бо Ден не був за кермом. Багато фотографувалися і сміялися. Це був чудовий день - антистрес. Вона забула за все, що сталося, за всі свої обіцянки бути стриманою і обачною, вона була сама собою. Їй було добре,весело, затишно, спокійно. Вона вже не боялася його обіймів, не здригалася, коли брав за руку, коли піднімав над головою, мов малу дитину, коли пригортав до своїх грудей, щоб разом послухати спів птаха чи шепіт смерек. Смерека стала свідком їх першого поцілунку, коли затьмарюється свідомість, коли перестаєш дихати, коли завмирає серце і ще хочеш вірити, що ти жива. Але ти жива, бо саме це і є життя!

  -   Надійко, я щаслииивиииий!,- голосно гукнув на всі груди, - почуйте мене, Карпати!

  -  Я також, - тихенько прошепотіла йому на вухо і заховала своє обличчя у нього на грудях.

Він обійняв її і вони стояли так , здається вічність. На сьогодні це була найвища мить блаженства. А сонце ,тим часом ,повільно сховалося за іншу гору.

  -  Ходімо вже, а то наш провідник ,не дочекавшись нас, поїде.

  -  Не поїде, ключі у мене, - розсміявся Ден. І цей щасливий сміх розлився понад Карпатами ,  а в її душі відізвався чарівним дзвіночком. Сьогодні вони щасливі! Що буде завтра? То буде вже завтра.

Вони поверталися у селище окрилені тим, що перемогли ранковий випадок, який став початком їхнього взаєморозуміння, допоміг визначитися і дати відповіді на питання , які турбували. Вона ще раз для себе зрозуміла, життя одне і думка інших для неї нічого не значить. Згада нещодавно прочитане у фейсбуці :

               Забий на те,що скаже хтось про тебе.

               На тих, хто обмовляє за спиною.

              Забий на те, як треба чи не треба.

              Живи, живи і просто будь собою.

                    Забий на те, що кажуть інші люди.

                    Хіба ж бо їм життя твоє прожити?

                    Життя одне і іншого не буде!

                    Вирішуй сам , як хочеш зараз жити!

                          Живи лиш так, як хочеш ти,ЖИВИ !

                          Вдихай життя своє на повні груди!

                          Забий на вік, по ходу час, твори!

                          І байдуже, що там говорять люди!

  -  А давай підемо ще на танці. Там зараз наші, ось Ігор мені щойно написав. Запитує де ми. Як скажеш, маєш ще сили?

  -  З тобою -  маю!  Тільки потрібно перевдягтись.

Вони зайшли до зали разом, вона трималася його руки. Одягнуті обоє в біле. До того ж ,вона вирішила сьогодні одягти коротку сукню. А ножки у неї були завжди гарні, і вона про це знала. Надя не зловживала макіяжем, хіба що трішки губи інколи злегка. А осьогодні постаралася. Поряд із таким красенем, хай заздрять!

Вони півколом стояли зі своїми знайомими і ділилися враженнями від прожитого дня. Раптом до Дена підійшла молода жінка :

  -  Дозвольте запросити вас на танець, - промовила.

Ден стояв поряд і вона відчула, що торкнувся її руки,шукає її долоню. Вона зрозуміла, потрібен був її вихід на сцену. Їхні пальці сплелися .Надя впевнено  підняла руку і промовила:

  -  Цей танець мій !, - і повела Дена на середину танцювальної зали.

  -  Я пишаюся тобою! А можна я поцілую тебе ось тут? Хай заздрять! Ти моя!

Вона не встигла не то відповісти, подумати не встигла,  як губи Дена вже ніжно торкнулися її губ.

  -  Дене, нас точно зурочать!

  -  А ми завтра до церкви підемо!

   Вони сміялись, жартували, вигляд мали чудовий,але обоє бачили,що за ними спостерігає багато очей. Досить таки цікава пара!

  -  Дене, день  сьогодні не простий, я стомилась, давай уже підемо.

Він зразу ж погодився і вони вийшли із зали.

 -  Можливо ми дурницю зробили, що прийшли ще й сюди сьогодні. От будуть люди мати про що говорити!.

  -  А якби не прийшли? Все одно б говорили. І нехай!.

  -   Це зрозуміло, але це ж про нас!

  -  Немає таких ліків, які б вилікували людську заздрість і злість!