У передчутті...

Сьогодні вона нікуди не поспішала.

 Повільно йшла берегом понад річкою. Думала, згадувала, мріяла. Кожного року приїжджаючи сюди вона неодмінно приходила на це місце, зупинялася, прислухалася до дзюрчання води і крякання качок, які плавають в цій гірській річці. Сідала на лаві між ялинами і спостерігала за тим, як сонце ховалося за горою. Уже не один малюнок гірського заходу сонця у її альбомі. Але кожного разу він інший. Тут спокійно у вечірній час. Люди вже не так метушаться, як у день та й автівки рідше шурхотять своїми шинами. Тишу і спокій порушив телефонний дзвінок.

- Так, Сонечко, і тобі гарного вечора… Ти вже скучив?.. Я теж… Погода чудова, у мене гарна кімната з видом на гори. Привезу тобі ескізи, переконаєшся сам….А в тебе як справи?   … Я рада.  Ні, рідненький, на кулі не піднімалась і боюсь, що не зможу. Я ж боягузка, ти знаєш. Може, як приїдеш колись, то разом. А поки що лиш спостерігаю за іншими. І мрію… Добре. Дякую. Привіт меньшОму. Бувай.

Вона говорила  це заплющивши очі і відкинувшись на спинку лави. А коли відкрила очі,,перед нею стояв чоловік. Той самий . Обабіч   дороги припаркована та сама автівка, яку вона кожного дня бачить зі  свого  вікна .            

  -     Доброго дня або вже і вечора - промовив тихо, ніби, щоб не злякати.

-      Доброго і  Вам, -  відповіла теж чомусь тихо. І зрозуміла, що почала хвилюватися.

 -     Можна сісти поруч?

 -      Чого ж ,можна .

 -    Хотів запитати ,чи  є  десь тут поруч  кав'ярня? Я тут вперше і ще не все знаю.

   -   Є звичайно, ось тут неподалік.

  -   А ви тут давно   відпочиваєте?

  -  Я сюди часто приїжджаю ,тому дещо тут знаю. Не все, звичайно. Селище швидко змінюється, розбудовується, змінюється ландшафт.

  -  Я тут всього лиш кілька днів, приїхав  за рекомендацією друзів,  але дуже подобається тиша, чисте повітря, спокій.

Вона намагалася детально розповісти  йому як потрапити до кав'ярні , але його усміхнені уста і очі говорили про інше. Вона це розуміла.   І  відповідь не забарилася.. 

  -  Я буду довго блукати, шукаючи цю кав'ярню,  ви мені не показали б де вона, можливо разом поп’ємо кави.  Ви не проти?

  -   Ні, не проти.

 Він простягнув їй руку і ,чомусь не вагаючись, вона подала йому свою. Чому ж така безпечна?  Чому?....

Як вона може бути проти? Кожного дня вона бачить як він паркується якраз навпроти її вікна. Проходячи повз ,  він обов’язково піднімав голову до її балкона. І вона це спостерегла. Звичайно ж здебільшого вона ховалась, але він це , мабуть , розумів, бо усміхався. Невже він її бачив у вікні?

На ту хвилину вона ще не все знала.

Якби йшли пішки , це було б кілька хвилин. Автівкою ж потрібно було покрутитись. Дороги у селищі покручені. Від самого початку забудови ніхто тут не розраховував на такий потік туристів і тому все переплановувалось і перебудовувалось дещо хаотично. Може й справді йому потрібна допомога ,адже вона вже знає ці вулички, а для цього молодого чоловіка тут трохи все заплутано. Так, саме молодого. Підсвідомо вона розуміла, що буде боляче. У будь якому випадку. Але…На роздуми не було часу. І не хотілося. Потім.

А поки що вона насолоджувалась розмовою, смачною кавою і поступово відчула спокій у душі і впевненість. Він розповідав, запитував, сміявся. Боже, дай мені сили не втратити здоровий глузд! Цей голос, усмішка, очі ,врешті сміх, що зачаровує!

Вони сиділи у куточку за столиком у затишній кав’ярні   розмовляли, сміялись.

Це була якась гра. Яка? Вона не могла розгадати, а він не поспішав.

  -  Ми спілкуємося вже декілька часу, може познайомимось? Мене кличуть Деном.

  -  Зазвичай я намагаюся ні з ким не знайомитися. Якесь таке собі правило вподобала, не обтяжувати себе швидкоплинними знайомствами. Але сьогодні… Я - Надя. І чомусь мені приємно з Вами познайомитися.

  -  Мені також.

Вони дружно розсміялися.

Ага, він тому й не поспішав знайомитися, бо знав, що відмовить.  Його попередили хлопці, які сидять разом з нею за столиком у їдальні , про те, що вона проти всіляких знайомств і стосунків, бо самі вже обпеклись. Знав, що вона здебільшого усамітнюється і знайти її не так просто. Тому деякий час Ден спостерігав за нею. Чимось вона йому подобалась. Він розумів, що вона старша і це його стримувало. Але , разом з тим, і притягувало. І він вирішив спробувати.

Надійко, сонце, що ж ти робиш, навіщо це тобі?, - пробувала вгамувати свої непрохані почуття , але погодилася зі Скарлет з тим, що про все це вона подумає потім і прийме правильне рішення.

 -Дене, вже трохи запізно, я мушу йти.

- На Вас хтось чекає?

- Так.           

На його красивому обличчі з’явився вираз розчарування і німого запитання на кшталт: « – Я чогось не знаю і це мене дратує.»

  -  Моя робота мене чекає. Хочу зробити кілька замальовок.

І тут сталося дивне. Він обхопив її дужими руками і підняв над собою. Вона завмерла.