Розділ 3

Той, хто не дивиться вперед,

опиняється позаду

Гербер Уельс

«— Ох і пробка! — сказав таксист, тим самим порушивши тишу, яка панувала майже пів години, з того часу, як вони потрапили в затору. — Ти, юначе, кудись поспішаєш? Помітив, що ти весь час поглядаєш на годинник, тому вирішив запитати.

— Так, я дійсно поспішаю. Сьогодні, як ви знаєте, День Святого Валентина. З чим я вас вітаю! — всміхнувшись, відповів Макс.

— Для нас, таксистів, що День Святого Валентина, що Новий Рік, що інші свята, не мають ніякого значення. А все чому?

— І чому ж? — ввічливо промовив Кравцов, намагаючись не показувати роздратування.

— Все дуже просто. Ми — водії, повинні у будь-який час дня і ночі привозити людей у зазначені пункти. Ми ніби чарівники, які виконують бажання тих людей, які звернулись до нас. І тому, юначе, я обов’язково виконаю твоє бажання.

— Дякую, ви мене підбадьорили!

Чоловік нічого не відповів, лише всміхнувся. Він почав весело наспівувати щось собі під ніс й пальцями вдаряти по керму.

— Нарешті, ми можемо їхати! — з усмішкою сказав водій. — Скупчення машин минули, і через хвилин десять вже будемо в зазначеному місці.

Сьогодні мав бути особливий вечір. Максим наважився освідчитися своїй коханій жінці Олені. Він дістав обручку та знову подивився на неї.

Всміхнувшись, вирішив, що зробить для неї сюрприз. Замовить столик у ресторані та неочікувано приїде до неї додому. Вчора він сказав, що перебуватиме у відрядженні до кінця тижня. А сьогодні вже летить до неї на «крилах кохання».

Тихо відчинив двері та зайшов до квартири Олени…»

Максим розплющив очі. Знову цей сон. Знову минуле не давало спокою. Олена — зрадливе стерво.

«Вже минув майже рік. Ці дні для мене стали справжньою мукою. Здавалося, що це не дні, а ціла вічність, яка безперервно триває. Я ніби маленька не захищена людина у цьому великому світі».

Ці думки весь час крутилися в голові Максима, і він нічого не міг з ними зробити. Він почав вважати себе невдахою, людиною, яка втратила віру в себе. Негативні думки перервав дзвінок у двері. Максим відчинив їх, і побачив своїх товаришів, Валерія та Віктора.

— Що з тобою, друже? Ти ніби не радий нас бачити. Можливо, впустиш нас? — почав розмову Віктор.

— Так, звичайно. Заходьте.

— Тут у тебе не курорт! — пройшовшись по кімнаті, сказав Валерій.

— Ти думав, що тут Гаваї? — не дуже приязно відповів Максим.

— Вибач, я просто…

— Він просто не подумав, що сказав, — Віктор прискіпливо подивився на Валерія. — Насправді ми прийшли тебе забрати. Ну, щоб ти розвіявся. А що це в тебе за картина? — помітивши нову картину на стіні, спитав товариш. — Що це за жінка?

— Просто портрет жінки, — відповів Максим.

— То що, ти йдеш? — наполягав Валерій.

— Я не знаю. У мене багато роботи! — почав відмовлятися Максим, але чудово знаючи приятелів, розумів, що це даремно.

— Кравцов, що з тобою трапилося? Ти на себе не схожий! — з хвилюванням у голосі, сказав Віктор. — Досить впадати в депресію, це тобі не личить.

— Зі мною все добре! — з усмішкою відповів Максим. — У мене просто була творча криза. Чесно кажучи, втрата роботи вплинула на мене… якось негативно.

— Дійсно, ніхто не чекав, що ти зі скандалом підеш.

— Дякую тобі, Валеро! — незадоволено мовив Макс, а потім додав: — Ну, що ходімо?

— Я бачу, як оживає наш друг прямо на очах! — мовив Віктор та переглянувся з Валерієм, який лише знизав плечима та нахмурився.

Все було як завжди: гучна вечірка, гарна атмосфера, весела компанія, але Максим почувався не гармонійно і навіть пригнічено. Він весь час відчував на собі чийсь пронизливий погляд, і не розумів, що з ним відбувається. Можлива причина ще одна, що десь у душі він став іншою людиною. Його головна проблема полягала в тому, що він ніколи не дивився вперед, а жив одним днем.

Прийшовши додому близько опівночі, він так і не зміг заснути. Залишалося тільки одне: всі свої емоції перемістити на полотно. Це у нього найкраще виходило, адже картина — це душа художника, його світ і нездійсненні мрії, його смуток і радість. Він вважав себе скривдженим, не бажаючи бачити красу життя.

Нарешті, справедливість щодо нього настала. Але яка справедливість, якщо ти почав ступати на помилковий шлях: жалість до самого себе, відчуття самотності, втрата роботи через гордість А тепер залишилась тільки сувора реальність.

Що таке справедливість? Можливо, ми вигадуємо її, а потім і віримо у свою брехню. Можливо, людина через свою пиху та гордість, не хоче бачити очевидні факти. І все ж таки справедливість у будь-якому вигляді повинна існувати. Адже людина має навчатися на своїх помилках, бачити вірний шлях до подолання проблем, і завжди залишатися собою. Тоді й справжня справедливість прийде, а не та, яку ми для себе вигадали, залишаючись у рожевих окулярах.