Розділ 2

Людина – як цегла: обпалюючись, твердне

Джордж Бернард Шоу

— Сьогодні була складна операція. Ти молодець, що вчасно й безпомилково надала першу медичну допомогу!

Варвара удала, що не почула слів головного лікаря, Степана Артеменка. Він вже кілька тижнів не давав їй проходу. Спочатку це були запрошення на каву, потім відверті залицяння. Варвара кілька років працювала в Олександрівській клінічній лікарні. Вона любила роботу та дорожила своєю репутацією.

Двадцяти дев’ятирічна Варвара Закревська успішно закінчила Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, бувши організованою та талановитою студенткою. Вона ніколи не вважала себе красунею. Але миле личко, василькові очі, хвилясте світле волосся, середньої довжини, — зачаровували колег. А професіоналізм та поступливий характер зробили з неї улюбленицю колективу.

— Ти сьогодні вже закінчила працювати? — не заспокоювався Степан Володимирович. — Можливо, на каву сходимо?

— Вибачте, сьогодні у мене був важкий день. Я змушена вам відмовити. І завтра також відмовлю…

— Ну, як знаєш! — незадоволено промовив Степан Володимирович.

Він вийшов із кабінету. Варвара повернулася до вікна. Вже була десята вечора. На сьогодні з неї досить.

— Варваро, ти додому збираєшся? — до кабінету зайшла медсестра Катерина. — Чому засмучена? Що, наш головний запрошував знову тебе на побачення?

— На каву, — відповіла.

— Не переймайся. Він ще той бабій! — засміявшись, сказала Катя.

Варя вийшла з лікарні. Вона не поспішала додому. Повільно дійшла до метро, насолоджуючись приємним вечором. Опинившись на самоті, Варвара відчула внутрішню негармонійність, яка стала результатом суперечності із собою.

«Я могла так багато зробити, зрозуміти, по-іншому вчинити, але...»

Це «але» завжди буде супроводити людину, адже ідеальної особистості не існує. Кожна людина час від часу помиляється, і це нормально, тому що така її природна сутність.

Людина може відчувати не тільки внутрішню самотність, але й зовнішню. На жаль, інколи приходить той час, коли вона відчуває ці почуття воєдино.

Варвара була самотньою. Вся її родина жила у Харкові. Єдине, що в неї залишилось від бабусі — це однокімнатна квартира у Шевченківському районі Києва. Її фортеця, яку упорядковувала, після раптової смерті бабусі.

Вона полюбила Київ, навіть не дивлячись на те, що була в ньому одинокою. Вечорами, коли не було змін у лікарні, Варвара працювала у ресторані в центрі Києва. Всі гроші, які заробляла, відправляла батькам. Вона ніколи не жаліла себе, якою б не була втомленою. Адже розуміла, що крім неї, ніхто не зможе допомогти родині.

Ангеліна спостерігала за Варварою. Вона ще раз впевнилась, що не даремно спустилася на землю. Варя врятує не одне життя. Але зараз потрібно рятувати саму дівчину.

— Твоя підопічна доволі гарна людина. Віддана своїй роботі, рятує життя людей…

Ангеліна почула голос Натана. Вона спустилась на землю та поглянула на занепалого, який із самозакоханим виразом обличчя, посміхався.

— Натане, ми не повинні були зустрітися на землі! — повільно обійшла чоловіка й, неочікувано для нього, завдала ударом крилом. Він впав на землю та піднявши голову, хмикнув. — Я янгол-охоронець, і моя руна захисту призначена для цілковитого знищення тих, хто посягає на життя людей.

— Ти все чітко пояснила! — спокійно відповів Натан. — І не варто бути такою… агресивною, янголе!

— Досить дошкуляти мені!

Натан піднявся із землі, обтрусив одяг, посміхнувся й на щоці з'явилася ямочка. Підморгнув та відкривши портал, зник у темряві.

Ангеліна стиснула кулаки.

— Я не повинна так реагувати… тим більше на такого, як цей Натан! — промовила й, змахнувши крилами, піднялась у небо, де її чекали зорі, місяць та нічне місто, яке було оповите таємничістю і весняною прохолодою.