Розділ 1

Як можна пізнати себе? Не шляхом споглядання, але шляхом діяльності.

Спробуй виконати свій обов’язок і ти пізнаєш, що в тобі є

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете

У спорожнілій двокімнатній квартирі, де стояло лише велике ліжко, квітка на підвіконні й небагато картин, які вже припали пилом, було якось дивно і навіть загадково. Тиша та спокій ніби зачарували всю квартиру. Вони пронизали кожен міліметр її стін. За вікном вже настала ніч, на небі з’являлися перші зірки. Тишу, яка наповнила квартиру, порушив вітер, що увірвався і відкрив прочинене вікно. Вітер би розходився на славу, якби господар, що повернувся додому, не зачинив вікно.

Він був роздратований та деякий час щось бурмотів собі під носа. Чоловік, на вигляд років двадцяти дев'яти, мав чорне волосся, правильні риси обличчя, пухлі губи й неймовірно красиві василькові очі. Він нервово ходив по кімнаті до тієї хвилини, доки не забринів мобільний телефон. Розмова була короткою і, напевно, не дуже приємною. Це видавало його обличчя й навіть ті гарні очі. Щоб заспокоїтися, він взяв пензель і почав малювати. Спочатку на картині ожили зірки, а потім за кожним точним кроком з'явилося нічне небо, оповите загадкою художника. Він і не помітив, як швидко пройшов час. Адже мистецтво заповнило серце любов’ю і натхненням, яке відбилося у картині.

На годиннику продзвеніла дев’ята ранку. Кімнату осяяло сонячне світло, яке і підняло з ліжка господаря квартири. Зібравшись з думками, він згадав, що повинен зустрітися з другом.

«Після вчорашнього вечора він, мабуть, не захоче зі мною розмовляти», — подумав чоловік.

Переходячи через дорогу помітив, що його тридцятирічний друг —  Олег Ігнатьєв, уже чекав на нього у кафетерії.

— Вибач, я трохи запізнився!

— Максе, ти запізнився на двадцять хвилин, — бурхливо почав співрозмовник. Витримавши паузу він все ж таки увічливо промовив: — Однак не біда. Я почекав.

— Але це лише двадцять хвилин? — ніби захищаючи себе, промовив Максим. — Нічого ж не сталося!

Коли до них підійшла молоденька офіціантка, Олег, нахилившись до свого друга, майже пошепки сказав:

— Так, вибач! У цьому ти не винен, але вчора… — в його голосі пролунали розгнівані нотки. — Те, що ти зробив на вечірці, яка, до речі, була присвячена тобі… Це неприпустимо, друже! Ти став зарозумілим!

Максим, не звертаючи уваги на товариша, повернувся до дівчини й ласкавим тоном промовив:

— Чорну каву, будь ласка.

Від такого проникливого погляду дівчина збентежилася. На її обличчі з'явилися червоні рум’янці. Максим провів її поглядом, а потім повернувся до Олега.

— Єгор Сергійович — покидьок! — холодним тоном промовив Макс. — А його донька Стелла — нездара, яка тільки й вміє тринькати гроші татуся.

Олег не міг повірити, що це говорить його друг.

— Ти, напевно, дещо забув, друже, — роздратовано сказав чоловік, — що Єгор Сергійович директор «Є.С.Б.» і…

«Він навіть компанію назвав на свою честь. Зануда».

Офіціантка принесла замовлення. Максим повернувся та оцінив дівчину поглядом. Олег не договорив останніх слів, тому що бачив, що Максиму було на все начхати… Його звільнили, а він фліртував з дівчиною і поводився так, ніби нічого не трапилося. Така поведінка товариша дратувала.

Максим помітив різкий погляд друга. Він не сказав те, що подумав, але натомість промовив:

— Зі мною все добре. І не потрібно мене жаліти.

— Я тебе не жалію, навіть і не думав. Ти зірвав тендер, над яким працював не лише ти, але й інші працівники компанії, — докірливо мовив чоловік. — У тому числі я і Валерій, — перевівши подих, Олег продовжив: — Ти хоч пам’ятаєш, що в тебе є такий товариш, як Валерій Мірошниченко? А ти його, до речі, підвів більше ніж мене… Твої амбіції призвели до того, що ти втратив роботу. Ти хотів відкрити свою майстерню, але знову ж таки, не зміг довести справу до кінця. А надалі що? Подумай над моїми словами!

День пройшов не так швидко, як хотілося Максу. Можливо, тому що він уже не працював. На роботі не помічаєш, як день минає. Можливо, тому що роботу, всупереч проблемам, він любив, а тепер залишився й без неї.

Десь у глибині душі він розумів, що не правий, але просто не хотів цього визнавати. До своєї мети він йшов не зважаючи ні на що. Важка і примхлива доля відверталася від нього, однак, він пройшов цей шлях! Максим міг спинитися, не йти так швидко, але не зупинився. У нього було все, чого б хотіла кожна людина: чудова кар’єра художника у відомій галереї, кохана жінка… І все це він втратив! А найголовніше — похитнулася віра в себе і у свої сили.

Падіння дуже болюче і не всі витримують удар від долі. А якщо вчасно не зупинитися, то падіння може бути ще й ганебним. Визнати свої помилки не соромно! Так робить сильна і розумна людина.

Максим виріс у заможній київській родині. Батько, Анатолій Петрович Кравцов — професор юридичних наук, який мріяв, що старший син піде по його стопах. Проте так не сталося. Можливо, в деяких моментах батько був суворий, але справедливий. Він завжди підтримував сина в його ініціативах. У них було повне взаєморозуміння доти, доки у родині не трапилася страшна трагедія, яка погубила життя не тільки найважливішої людини для нього, але і його власне розуміння дійсності та справедливості. Це сталося досить несподівано.