Глава 21

Він вдивлявся мені у вічі, ні на секунду не відводячи очі. Його погляд був проникливим та до біса ніжним. На мить здалося, що ми сидимо так вічність. Дякувати богу, відстань між нами залишалася не змінна, адже я не готова була переходити цю межу, яку ми вибудували за багато років нашої дружби, але мені здавалося, що ось-ось хтось все-таки це зробить. І це буду не я, а Макс, людина, яка завжди буда пліч-о-пліч зі мною та Олею, в горі й в радості, за будь-яких обставин.

Мені хотілося йому зізнатися у всьому: що у мене з’явилися почуття до іншого, що я зараз відчуваю та переживаю, що мене турбує. Але мене щось зупиняло це зробити, виникало відчуття ніби цим зізнанням зроблю гірше..

- Про що замислилася? – тихо промовив він. – Останнім часом ти занадто часто поринаєш у себе.

Макс не полишав моїх долонь, так і тримав, обвивши їх своїми, ніжно погладжуючи великим пальцем.

-  Ця ситуація здається мені дивною. – відверто сказала, не полишаючи спроб прибрати свої руки.

- Тобто?

- Нуу.. Ти так дивишся на мене і тримаєш мене за руки.. це мене лякає.. Таке відчуття, ніби .. – я не встигла договорити, як Макс мене раптово перебив.

- Я здається зрозумів тебе. – він поглянув донизу, а потім знову на мене. – Не знаю з чого почати, але варто нарешті сказати.

На цьому моменті я значно занервувала, серце закалатало у шаленому темпі від страху почути те, чого взагалі ніколи не чекаєш.

- Мені здається, що ти для мене вже давно не просто друг. Не знаю як це пояснити: я не можу спокійно дивитися на те, що поруч біля тебе той Марк, що ви живете разом, що скоро одружитеся, що ти весь час поряд з ним, як він дивиться на тебе, і найбільше лякає, те як ти дивишся на нього. Розумію, що тебе це може шокувати, і я не чекаю від тебе миттєвої відповіді…

- Якої відповіді? – в Оліному голосі були деякі нотки здивування.

Ще ніколи у житті так сильно не раділа перерваній розмові. Я швидко прибрала свої руки та ніяково перевела погляд на подругу, яка незрозуміло поглядала то на мене, то на Макса.

- Нічого не хочете мені пояснити?!

Ненавиджу це неприємне відчуття, коли не можеш підібрати слів, щоб пояснити ситуацію. Я ж не можу ось так випалити «Макс фактично щойно мені зізнався у почуттях». Мені самій досі не вкладається в голові, що він це сказав.

- Оля? – від радості скрикнула я. – Тут така справа… Макс хоче, щоб я йому з дечим допомогла, у нього виникли якісь проблеми… - нервово поглянула на нього, щоб хоч якось мені допоміг з поясненнями. Адже зараз мені найменше хотілося пояснювати подрузі ситуацію, яка склалася між нами.

- Може просто продовжимо наш пікнік. – швидко піднявшись промовила.

- Думаю вже пора йти у будинок: надворі холодно, та й завтра також нас чекає насичений день. – промовив Макс. 

Його голос був доволі сумним, та і настрій не такий піднесений як декілька хвилин тому, м’яка усмішка зникла з обличчя, а брови набули сурового вигляду. 

- Ейй.. Що взагалі відбувається, хтось мені пояснить? – Оля поглядала то на мене, то на Макса, але відповіді я їй не змогла дати.

Взагалі не маю уявлення, що робити далі, як себе поводити поруч з другом, щоб не давати йому зайвої надії. Як проводити разом час, як раніше, знаючи, що він щось відчуває до мене. Це все не правильно. Ми просто друзі й нічого більшого… Я навіть ніколи не розглядала його як свого потенційного хлопця. Так, він привабливий, високий, статурний хлопець з красивими рисами обличчя, але він, на жаль, не для мене.  Якби важко нам не було варто буде знайти слушний момент та поговорити з ним, пояснити йому, що я не та, хто йому потрібна. Моє майбутнє вже давним-давно було сплановане і моєї думки ніхто не питатиме. Ми з Марком майбутні чоловік та дружина, інших варіантів не може бути.  

- Я так стомилася, можливо потім поговоримо? – ледь видавила з себе.

Ми з Олею почали збирати всі речі та заносити у будинок. Макс так і нічого більше не промовив, допоміг нам із посудом та швидко піднявся до себе у кімнату. Подруга щось запідозрила (хоча як тут можна було не помітити напругу, яка була ніж нами, тільки дурень цього не помітить), адже постійно ловила на собі запитальні погляди.

- Коли ти поговориш з Марком? 

- Чесно кажучи - не знаю. Я так заплуталася.. – з розпачем промовила. – Мені хочеться зателефонувати йому просто зараз, але я чомусь стримую себе.

- Стримуючи себе, ти робиш і йому і собі тільки гірше. Я немаю права вирішувати за тебе, але це вже переходить у дитячу гру. Серйозно. Я не хочу тебе ображати, чи твої почуття, але розмова потрібна вам обом, якби ти це не заперечувала. – Оля поглянула на мене, склавши руки на грудях.

Вона говорила істину. Я цього потребую, ми цього потребуємо..

- Дякую тобі! – це все, що я змогла тоді сказати.

Оля підійшла до мене та ніжно обійняла, це було так зворушливо, що можливо ще пару секунд і у мене на очах з’явилися б сльози. Вона завжди знала, що мені потрібно в той чи інший момент, ніби читала мої думки, або ми у минулому житті були близнюками. Від цієї думки мені стало так смішно, що я ледь стримала смішок.