Глава 19

Ураган емоцій вирував у мені, а його п’яні губи досі тримали у полоні. Марк не поспішав продовжувати поцілунок, ніби вагався у правильності його дій. А я? Стояла, немов закам’яніла. Я не знаю, що мені робити, як реагувати. Мій здоровий глузд покинув мене.

Хлопець поволі відсторонився, але його дихання продовжувало обпалювати моє обличчя. Марк повільно підняв свій погляд з губ на очі та повільно підніс свою руку, прибравши прядку волосся, яка зрадницьки спадала на мою щоку. Він довго вдивлявся у мої очі, які наповнювалися слізьми.

У мені зараз відбувається боротьба за те, який вибір зробити: піддатися спокусі чи втекти. Але Марк не дає мені права вибору, він робить його за мене. Знову притягує та цілує, знову змушує ставити все під сумнів. Його губи такі солодкі та п’янкі, а рухи такі ніжні та впевнені. Не наважуюся відкрити очі, адже боюся. Боюся, що це буде моєю хворою фантазією. Хоча ні, це реальність.

Одна рука Марка все ще тримає мене за лікоть, а інша гуляє по моїй спині, обпалюючи шкіру, крізь тканину. Моє тіло здається та вкривається мурахами..

Ловлю себе на думці, що це мені подобається, він бере все під свій контроль, під свою відповідальність, напевно цим він звів з розуму не одну дівчину.. До прикладу - Міла…

Це ім’я миттю повернуло мене до свідомості, немов по тілу пройшов електричний розряд. Різко відштовхнула хлопця від себе, приставивши руки до його грудей. Погляд бігав по його обличчю, а дихання відчутно пришвидшилося. Це все неправильно! Я швидко розвернулася та побігла уверх по сходах, залишивши Марка самого. У голові вир думок, які не вдається вгамувати. Це була помилка! Не потрібно забувати через, що ми знаходимося разом у цьому домі.

 - Софія! Стій, будь ласка, нам потрібно поговорити! - відразу викрикнув хлопець, прямуючи за мною.

 - Залиш мене!

 - Софі! 

 - Йди! - прокричала у відповідь. - Завтра ми все одно про це забудемо. – спокійно продовжила.

- Не забудемо, чуєш, я не забуду. – голосно прокричав хлопець. - Чому ти тікаєш? Що сталося? Все ж було добре.. – Марк зупинився на якійсь із сходинок і втомлено дивися прямо мені увічі.

- Проблема в тому, що було, поки.. – я не мала сили продовжувати, точніше не мала бажання, це пуста розмова, в якій немає сенсу.

- Поки що? – лиши почула у відповідь Марка та швидко зайшла до своєї кімнати, закриваючись на замок.

Моя кімната - моя брама.

Зачинивши двері, відчула полегшення, але не спокій. Серце шалено калатало, а губи досі приємно пекли. Що він зі мною робить? Можливо це якась його гра? Але навіщо? Навіщо мучити мене, доводити до такого стану. Тепер зрозуміло, що це за маніпуляція, в особі Міли.

Я сперлася об двері та повільно сповзла на підлогу. Сльози припинили стікати по обличчю, але все ще наповнювали очі.  Потрібно заспокоїтися і жити далі, ніби нічого не сталося, ніби цього поцілунку не було, ніби моє серце не вистукувало так сильно. Необхідно придушити ці відчуття, щоб згодом їх не використали проти мене.

Марк досі намагався достукатися до мене, але нічого не виходило, я мовчала. Мені було важко щось сказати, бо нема чого.. Ми чужі один одному.

- Софія.. Ну, будь ласка, не мовчи. – втомлено протягнув хлопець.

- Марк.. йти туди, звідки прийшов.

- Тобто?- не зрозуміло протягнув. – Ти постійно недоговорюєш, чому не можна нормально поговорити?

- Нам немає про що говорити. Дай мені спокій, будь ласка.

Далі все трапилося миттєво. Я піднялася з підлоги та лягла на ліжко, схопила телефон з навушниками й відключилася від цього світу. Вже досить пізно, але сон все ніяк не йшов. Я на мить зняла один навушник, аби перевірити чи Марк пішов. За дверима була тиша, напевно він все-таки вирішив лишити мене на одинці. Якось важко уявити тепер наше спілкування з ним після поцілунку, як спокійно дивитися йому увічі.

На годиннику була вже майже перша година ночі. Я сходила в душ та була готова до сну, але раптом на дисплеї висвітилося ім’я подруги.

- Дивно.. В таку пору, - про себе роздумувала я, - аби нічого не сталося..

Я відповіла одразу, і була безмежно рада чути голос подруги.

- Привіт, люба. Ти давно була в мережі?

- Тобто? – незрозуміло.

- Зайди, будь ласка, в наш спільний чат з Максом.

- Що там? Щось сталося?

- Та ні. – протяжно мовила Оля. – Макс пропонує пропустити пару днів в універі та поїхати до його будиночка, той що він нещодавно придбав у горах.

- Ця пропозиція надійшла так вчасно. – втомлено промовила.

- Щось сталося? – стурбовано запитала Оля.

- Та ні. Все нормально, не хвилюйся.

- А я так не думаю. Відколи це між нами з’явилися секрети? – з образою промовила.

- Ніяких секретів. Просто важкий день. – збрехала я, сподіваючись, що подруга нічого не зрозуміє.

- Щось трапилося на дні народженні?

З цього можна було зрозуміти, що Оля не дасть мені спокою. Вона, як завжди, випитає або змусить своїми питаннями зізнатися. Інколи мені це подобалося, а інколи дратувало. Але напевно не цього разу, все-таки мені хотілося поділитися з нею своїми переживаннями, бо хто, як не вона підтримає мене.