Глава 12

12

- Тоді давай змінимо їхнє рішення разом.

Не знаю що відповісти.. Продовжую сидіти із закритими очима під дощем. Хочеться зникнути прямо зараз, побути на самоті, обдумати все, що сталося. Трішки спокою - все, що я прошу. Хіба так багато?

Дощ не припиняється, все ще обпікає шкіру. Моє довге волосся прилипло до плечей, а плаття облягло все тіло. Сльози ллються градом по щоках, а тіло починає трусити чи то від холоду, чи то від того що сталося.

Марк так і стоїть на місці, напевно не розуміє, що зі мною відбувається. Чекає відповіді, а її нема.
Я готова на все, аби цього весілля не було. Не час опускати руки, потрібно йти до кінця.

З цими думками обережно витерла долонями сльози. Не варто більше показувати свою слабкість.

Не пам’ятаю вже, коли останній раз йшов такий сильний дощ. По бруківці стікали струмки води, садок тонув, а небо розривав грім із блискавкою. Різко підводжуся на ноги, і миттєво підковзуюся на мокрій бруківці, але Марк одразу реагує і хапає мене за руку нижче ліктя. Підводжу на нього погляд: такий як і був. Зараз, у цей момент, він справжній Марк, а не той, який в університеті. Його сірі очі діють на мене, немов заспокійливе. Мені це не подобається, так не може бути..

Стоп!

Швидко відводжу погляд в бік. Не варто піддаватися емоціям. Збираю всі сили в кулак, повільно вдихаю і видихаю, сльози припиняють литися, але все ще наповнюють очі.

- Дякую. - повільно прибираю його руку від своєї, розвертаюся і похапцем йду до своєї автівки, яка була припаркована на подвір’ї.

- Ти не відповіла. - чую голос за спиною.

Зупиняюся і перевожу погляд на нього.

- Будь ласка, забудь все, що ти бачив сьогодні. - спокійно промовила. - Моя відповідь? - вдих-видих. - Давай зробимо це разом. - розвертаюся і прямую далі.

- Куди ти? - занепокоєно питає.

- Якомога далі звідси. - говорю голосно і чітко, адже звук дощу приглушує слова.

Відкриваю дверцята свого авто та сідаю за кермо.

- Стій! - не встигаю зачинити двері, як чую голос Марка, який наближався до мене. - Виходь. Ти не поведеш у такому стані ще й під час зливи. - він бере мене за руку та допомагає пересісти на пасажирське місце, а сам вмощується за водійське.

Впевнено заводить двигун та вмикає підігрів сидіння разом з кондиціонером, з якого йде тепле повітря. Що він намагається зробити? Обертаюся до хлопця обличчям і незрозуміло поглядаю на нього та його дії.

- Що ти робиш? - тремтячим від холоду голосом, запитую.

- Завожу автомобіль. - спокійно відповідає.

- Я бачу. - ціджу крізь зуби. - Що ти намагаєшся зробити? Залиш мене саму, повертайся до батьків.

- Софія. - втомлено промовив. - Залишити зараз тебе саму - це означає відправити на вірну смерть.

Відчиняються ворота і ми виїжджаємо за межі території будинку. В автівці нависла незручна тиша, ні я, ні Марк не наважуємося її порушити. У салоні стає значно тепліше, по тіло розливається тепло. Я поглянула на свою сукню, яка облягла мене, ніби це латекс. Одразу стало якось некомфортно. Непомітно взяла низ сукні, і почала тягнути донизу, щоб хоч якось змінити ситуацію. Марк одразу помітив це і подав тихенький смішок, який я почула. Коли повернулася до нього, він одразу став серйозним.

- Вибач. - тихо промовив. - Ось візьми. - хлопець обережно, намагаючись не відволікатися від дороги, стягнув із себе піджак та поклав мені на ноги.

Я накрила себе піджаком і нахилилася спиною на сидіння, займаючи зручну позу.

- Ти вже трохи зігрілася? - він перевів погляд на мене.

- Так, мені вже тепліше. А ти? - напевно було б ввічливо запитати таке у відповідь, адже Марк також промок.

- Все в нормі, не хвилюйся.

Хлопець так впевнено вів автомобіль, ніби ніякої зливи не було. Цей його сконцентрований погляд, руки, які міцно тримали кермо від чого виднілися вени. За вікном світили ліхтарі, а ми мчали по автостраді. На даний момент не вистачає лише спокійної, атмосферної музики. Від цих думок одразу стало спокійно на душі, ніби відчула якусь легкість.

Я потягнулася до дисплея та увімкнула музику з мого плей-листа.

- Так ти про це хотів зі мною поговорити після вечері? - одразу запитала.

- Так. Я мав тобі все пояснити.

- Все, що я тобі сказав на подвір’ї, правда. Ти маєш вірити мені. - спокійно відповів хлопець. 

Я хочу вірити, але спочатку потрібно розкласти все по полицях у своїй голові. 

 - Куди ми їдемо? - вирішила перевести тему.

 - Не знаю. - Марк поглянув на мене. - Куди ти хочеш? 

 - В кав’ярню. - навіть не задумуючись, відповіла. 

У відповідь нічого, тиша. Хлопець продовжував спокійно вести авто, у салоні було чути лише шум дороги та музики. Ми їхали доволі довго, приблизно хвилин сорок, за весь час ніхто не починав розмову, навіть моя сукня майже висохла, але піджак хлопця все ще залишався мокрим.

Авто зупинилося біля закладу, за цей час воно встигло запасти мені в душу. Ще тиждень тому не могла подумати, що буду їздити вночі, через усе місто в кав’ярню з хлопцем, який виявиться моїм потенційним нареченим.