Розділ 7

Чотири роки тому. Спогади Стаса.

Стас сидів у машині, відчуваючи, що це все вже набридло. У салоні було жарко, від довгого сидіння, кінцівки трохи заніміли. Хотілося пройтися, і юнак, не втримавшись, відчинив двері автомобіля, та вийшов назовні.

Батько, нервово розмовляв по телефону, іноді кидаючи люті погляди на шофера, який усіма силами намагався зрозуміти, що сталося з машиною, і чому вона заклякла посеред безлюдної території.

Знаходились вони десь недалеко від Чернігова, проте, пішки туди дійти не мали змоги. Захар Петрович збирався поїхати у місто по справам. Цього разу, узяв з собою Стаса, якого раніше ніколи не брав, коли мова йшла про робочі моменти. Проте, коли хлопцеві виповнилося вісімнадцять, вирішив, що пора його пристосовувати до сімейної справи. Зараз же вони утрьох знаходилися посеред мальовничої місцевості, яка чудово підходила для романтичних прогулянок, але не відповідала планах ділового мільйонера.

До того ж, тут виявився поганий зв’язок. Стас чув, як тато чортихався через слово, і бачив наскільки той злий. У такі моменти, триматися від батька, юнак намагався подалі.

Зовсім молодому хлопцеві, не стоялося на місці, тому він зважився пройтися. Діставши роздратовану згоду від батька, повільно пішов у сторону, звідкіля чувся шум води. Очікування не обманули, перед хлопцем відкрилася вузька стрічка річки, що весело блимаючи на сонці, неслася водами уперед.

Присівши на березі, Стас кинув у річку листочок. Його тут же підхопила течія та понесла уперед, доки він не зник. Хлопець мимохіть задумався про те, куди саме доля закине цей листок, що з ним буде. Він знову випростався та обтрусив поли свого чорного, довгого пальто, що трохи припали пилом.

Стояла пізня осінь. Дерева вже покрилися жовтизною та багрянцем, утворюючи прекрасну картину різноманітних фарб. Іноді листя, зривалося, та без найменшого шелесту, падало на землю, утворюючи золотий килим. Стас милувався усією цією красою, не приховуючи захвату, та радіючи, що він зараз знаходиться на самоті. Ніхто не заважає йому думати, про що бажає, та мріяти про майбутнє…

Знову подивився на устелену жовто-червоним листям землю. Навкруги панувала тиша, тільки чувся шум води, та шелестіння листя, коли піднявся вітер, змушуючи хлопця більш ретельно закутатися у тепле пальто.

Аж раптом… перед очима хлопця, пролетіла хустинка. Легка, мов пір’їнка, лілового кольору, вона то піднімалася у гору, то велично опускалася на листя. Повільно, але впевнено наближалася до річки, бажаючи відправитися у плавання.

- Ловіть! Ловіть! - почув юнак, якого поява хустинки трохи збило за пантелику, і він стояв на місці, дивлячись на легеньку річ.

Дзвінкий голос змусив хлопця кинутися за «втікачкою». Як навмисне, піднявся ще більш сильний вітер, і хустина не бажала даватися у руки. Стасу вдалося підхопити її біля самої води, проте, все ж таки, тканина не намокла. Позаду хлопця у цей час хтось стояв, і він чув швидке дихання від біганини. Стас обернувся.

Перед ним стояла дівчина, майже дитина. Років чотирнадцять-п’ятнадцять не більше. Вона намагалася віддихатися, і при цьому не зводила великих очей з хлопця. Очі у дівчини були сині, як те осіннє небо над головою.

Стас стояв, дивлячись у відповідь, тримаючи у руках спійману хустинку. Чекаючи, доки дівча, що так несподівано з’явилося, прийде до тями. Хвилини через дві, дівчина привела дихання до рівноваги, проте, рум’янець, на білих щоках, продовжував вигравати, додаючи їй особливої свіжості та чарівності. Соромливо посміхнувшись, простягнула руку за хустиною. Хлопець, схаменувшись, віддав річ, що належала незнайомці.

- Дякую, - тихо промовила вона, - нещодавно на цю хустинку заробила, і не хотіла втратити. Листівки роздавала, уявляєш?  Моя перша робота.

Юнак легенько посміхнувся на це щебетання. Спіймав себе на думці, що милується нею. Дівчинка, що виникла перед ним, дійсно була того варта.

Середнього зросту, тоненька наче тростинка. Довге волосся, вилося природніми, трохи незграбними кучерями. На дівчині була легка, в’язана шапочка, але навіть вона не могла приховати, наскільки це волосся було густим. Пасма вибивалися з під шапки, наче сердилися, що їм не дають волі. Світлого кольору кучері сяяли у променях сонця, як щире золото. До цього моменту, Стас такий колір бачив лише у фарбованих модельок, які часто чіплялися до його батька. Проте, у цієї красуні, це був справжній колір, який не потребував втручання стилістів.

Довгі вії, наче у ляльки, правильні риси обличчя, тендітні руки. Рожеві вуста, з яких не сходила привітна усмішка. Щира та справжня, якої хлопець ніколи не бачив. Він звик до того, що люди навколо вічно поспішають, заклопотані фінансовими справами та боротьбою за те, щоб довести, що ти кращий. І він був таким, принаймні, батько цього очікував, тому син не мав права підвести.

Дівчинка недбало зав’язала хустинку на шиї, крадькома дивлячись на юнака, що продовжував стояти, сховавши руки у кишені пальто. Розумів, що непристойно ось так розглядати іншу людину, відверто захоплюючись, але нічого вдіяти не міг. І не хотів.

- Чого витріщився? - весело поцікавилася золотоволоса дівчина, завершивши процедуру з хусткою, - але ти дивись-дивись! Тому що я роблю теж саме. Може давай, хто кого передивиться?

Стас знову посміхнувся і кивнув. Стояти і дивитися на цю красуню, чому б і ні? Але раптом вона стривожилася: