Розділ 3

Захар Петрович відкинувся у зручному кріслі, потягнувся. Вже була друга половина дня, час зробити перерву. Навіть він, загартований у вічній боротьбі за фінанси, іноді потребував відпочинку.

До того ж, у нього був гарний настрій, від того, що сьогодні «відстрілявся» від чергових, нудних обов’язків. Тільки що прийшов звіт, що матеріальна підтримка відправлена трьом із чотирьох колишніх дружин. Щодо четвертою, то вона сама була багата, як Шемаханська Цариця, і не потребувала «подачок» колишнього чоловіка. Та він би і інших колишніх подруг лишив би з носом, та не можна. У першої, від нього дитина, у інших двох також по спадкоємиці… І всі доньки! Горе з цими жінками, хоч б навчилися народжувати як слід, та й на це не здатні.

Може замовити обід в офіс, а потім піти до кімнати відпочинку та подрімати? Певно, так він і зробить.

Рука чоловіка вже потягнулася до стаціонарного телефону, що стояв на столі. У цей же час заграв його власний смартфон. Лише подивившись на екран, Захар упізнав номер, і це відкриття не дуже порадувало. Проте і не засмутило. Йому вже давно було байдуже, пройдений етап життя.  

- Слухаю, - втомлено-байдужим голосом сказав київський мільйонер.

- А де «добридень»? - жіночий голос підхопив настрій чоловіка, також зазвучавши байдуже, - бачу, що ти не змінився, і манери кращими не стали.

- А ти, бачу, так і не перестала пхати носа не в свої справи, - холодно парував чоловік, - але, якщо ти телефонуєш, то не просто так. Тому кажи, швидше. Ти ж, знаєш, час це гроші.

- Ми обидва це знаємо, - сказала жінка, - пропоную зустрітися. Я зараз знаходжуся недалеко від твоєї офісної будівлі. Ресторан «Зоря», знаєш? Підійдеш?

- Навіщо? - трохи роздратовано запитав чоловік.

- Ти ж сам сказав, що час - це гроші. У мене ділова пропозиція до тебе.

- І що ж ти могла вигадати через стільки років? Зроблю вигляд, що мені цікаво. Чекай, буду через десять хвилин.

Поклавши слухавку, Захар скривив вуста. Він був одружений чотири рази, але ні одна колишня не дражнила його більше, ніж оця, друга за рахунком, дружина. І вже стільки років пройшло, як вони розлучилися, а вона ще шукає зустрічі з ним. От навіщо? Невже гідності зовсім немає?

Він сам, нащо погодився ? Хіба щоб, черговий раз, позловтішатися над дурною бабою? Якби не була настільки багатою, як вона є, він би ніколи не погодився на зустріч. Проте за останні три роки, корпорація колишньої, набрала таких обертів, що зуміла вийти на міжнародний рівень. Йому самому ще поки далеченько до цього. Але навіть тепер, він би не погодився знову пов’язати себе з нею.

Чоловік прекрасно відчував себе холостяком, та не збирався знову вступати до шлюбу. Після стількох спроб, у нього нарешті є спадкоємець. На жаль, ще той тюхтій та нікчема, але, все ж таки, є. І тепер колишні, які не впоралися зі своїми обов’язками, нехай відчепляться він нього. Закон, він не порушує, аліменти платить вчасно, тому, може вважати себе вільним. І коли вже дав слово, треба сходити на обідню перерву з Антоніною.

Коли Захар зайшов до ресторану, жінка вже чекала на нього. Недбало привітавшись, чоловік присів навпроти та зробив спробу посміхнутися. У нього навіть вийшло. Врешті решт, вони не були ворогами, чоловік просто не горів бажанням бачити колишню дружину. Що їх пов’язувало, коли вона навіть не здатна дитину народити?

У цьому ресторані мали змогу обідати лише дійсно багаті люди. Замовивши червоне вино, суп з мідіями та пасту Карбонару, він віддав меню офіціантці. Остання, не втримавшись, почала строїти очки вродливому чоловікові, у дорогому костюмі. Від нього йшов тонкий аромат парфумів, а сама атмосфера навколо, ставала насиченою витонченістю та харизмою.

-  Отже, ти хотіла зустрітися, - сказав Захар, коли їм принесли вино. Піднявши фужери, легенько стукнули один об одного. Вино, гарячою хвилею змочило горло та дозволило трохи розслабитися.

- Так. Чому б не зустрітися, - відповіла жінка, граційно провівши рукою по густому волоссю, - у тебе ж зараз перерва. У мене також.

Вона поклала свою тонку долоню на сильну руку чоловіка. Той подивившись на цю картину, але руку не забрав. Зробивши вигляд, що не помітив, хмикнув та знову відпив вино.

- Як твої справи? - наполегливо питала колишня дружина.

- Які саме? Якщо про корпорацію, то розвиваємося потихеньку. Якщо про особисте…

Чоловік замовк, насолоджуючись, легким напруженням на обличчі жінки. Та явно бажала знати, чи не з’явився у нього хтось.

- Я вільна людина, якщо ти про це. Нащо мені знову надівати кайдани? У мене вже є, нарешті, спадкоємець, якого ще потрібно довести до розуму. Він гарно, навчається, знає дві мови, виглядає чудово. І все це моя робота над ним. Адже, коли син досягає успіху, це добре. Хоча… звідки тобі знати? Ти ж не мати, та ніколи нею не будеш.

Антоніна скрипнула зубами. Зараз більш за все їй хотілося, схопити фужер та линути залишками вина у випещене обличчя мільйонера. Проте, вона стрималася, та запитала:

- Він уже дорослий? Я про Стаса.

- Двадцять два роки нещодавно минуло. Ще рік нехай навчається, а потім буде працювати у корпорації повний робочий день. Тому що постійно у голову лізуть дурні думки. То в армію хотів піти, то на лікаря навчатися. Але нехай не сподівається звалити з дому.  Він - мій!