19

Рауль Амарійо

- Софія-а-а-а!!!!!

Три тендітні на вигляд дівчини налетіли на моє Сонечко, без упину щось щебечучи. Луніта, здавалося, її от-от задушить в обіймах!

- А дядечка свого не хочеш привітати з поверненням? - спитав, іронічно вигнувши брову.

- Софіє, передай лордові першому міністру, що я з ним не розмовляю! - Луніта гордо задерла підборіддя, демонстративно ігноруючи рідного дядька. Нормально?!

- Луно, Рауль мені весь час про тебе говорив, хвилювався за тебе, - м’яко сказала моя Софія, обіймаючи Алісію.

- Правда? – Луніті таки не вдалося приховати, що її зворушили ці слова.

- Чесне слово! – чесно-чесно кивнула Соня.

Хитруля. Під застережливим поглядом своєї дівчини, я не став уточнювати, що насправді Софія пропустила одну незначну деталь: я хвилювався не за Луніту, а радше за королівство. Чесно, поки був на Землі, боявся, що вона тут влаштує революцію матріархату, книги про який вона відкопала на горищі літнього палацу. Саме начитавшись шкідливої літератури, вона й змінилася так разюче… Ех, а була така мила дівчинка… Втім, вона стала впевненою, сміливою і рішучою. Якщо для цього жінкам треба начитатися про матріархат, я не проти.

- Ви такі засмаглі, - сестра зміряла нас із Сонею враженим поглядом. - Де ж ви були цілих два місяці?

- На морі, - я широко усміхнувся Мерсі і обійняв її.

- Теж хочу, - буркнула королева, у якої відпустки не було з дня її заміжжя.

- Заздри мовчки.

Насправді, цих двох місяців мені було мало. Хочу знову у відпустку.

Весь цей час, що ми його провели в Бразилії та в квартирі Софії були найщасливішими в моєму житті. Ми були втрьох: вона, я і Сонечко. Робили ми, що хотіли. Софія навіть вчила мене малювати. Скажімо так, художник з мене гірший, аніж із Софії - співачка. Але нам однаково було добре разом. А тепер є інші люди, які теж вимагають її уваги.

Раптом стало страшно, що якоїсь миті вона відвернеться від мене. Я ж… знову перший міністр, жорстокий суддя Алегрії. Навколо стільки веселіших і значно приємніших від мене людей… Он і Фанчо стовбичить, чекаючи черги на обійми з МОЄЮ Софією. А вони ж із ним так мило розмовляли, коли ми в оперу ходили. Та й після того…

Дідько. Я ревную…

Я висмикнув Софію з натовпу шанувальників, обійняв зі спини (я знаю, що вона любить, коли я так роблю) і сказав, щоб вона представила наші сім’ї одна одній, адже її батьків, брата і подругу ми взяли з собою в Алегрію. Звісно, не забули і про Сонечко, яке вже, радісно махаючи хвостом, побігло знайомитися з королівським парком. Поки кохана називала імена і пояснювала, хто кому приходиться, я просто насолоджувався її запахом, теплом і м’яким світлом. Все-таки Альваро помилився, коли казав, що Софія ніби місяць. Для мене вона завжди буде сонцем.

Прекрасна. Яскрава. Єдина.

- Ласкаво просимо до нашого замку, - прогримів Рофіно. - Почувайтеся, як вдома, адже ми всі тепер сім’я. Касміро, проведи наших гостей у підготовлені для них покої, будь ласка.

- А можна мені… в бібліотеку? - приклавши руки до грудей, спитала Любов. Та сама богиня, яка порадила мені взяти на роботу Софію і яка виявилася її подругою.

- Люб, тільки ти ж не надто лякай його. Дракони тут рідкісне явище. Їх берегти треба, - захвилювалося моє Сонце і спробувало вирватися з моїх обіймів. Я не став її утримувати, хоча ой як хотілося.

Любов показала “О”, склавши бубликом вказівний і великий пальці та пішла досліджувати королівського бібліотекаря… тобто бібліотеку.

Мені вже шкода Рахуссу.

- Дядечку, ходімо в кабінет. Я хочу вам відзвітувати, щоб далі займатися своїми справами, - Луніта невинно усміхнулася, посмикавши мене за рукав.

- Тобто тепер ти зі мною розмовляєш?

- Заради своїх інтересів я готова піти на жертви, - зітхнуло дитя.

- Мені здається чи за характером вона все більше стає схожа на Рауля? - задумливо спитав Рофіно.

- Гени – страшна сила, - кивнула Мерсі, переводячи зачудований погляд з мене на Луну і назад.

- То все наклеп. Я неповторний, - гмикнувши, я пішов за племінницею в мій… тобто тепер уже наш кабінет.

На диво, все було не так погано, як я боявся. Звісно, були деякі помилки, але хто ж ідеально починає?

- Молодець.

- Вибач, я правильно почула? Ти мене похвалив?

Невже я такий тиран, що рідну племінницю похвалити не можу? Гм… дійсно, рідко я когось хвалю. У Луни від цього небаченого дива очі стали розміром з блюдця, що дуже підкреслювали чорні тіні навколо них. Ех, запрацювалася геть наша принцеса, змарніла. Мені її навіть шкода. Сам був у її шкурі.

Але сказав я зовсім інше:

- Не звикай. Все, я пішов. Вважай, ти пройшла випробувальний термін, і тебе прийняли на роботу.

- Супер!

Так, дитино, я теж так радів, коли отримав цю посаду. Молодий наївний бовдур. Тоді були такі часи, що елементарно не було кому довіряти, тому судив і карав я сам (справедливо чи не дуже). Вже через рік роботи без відпусток і вихідних я хотів тікати звідси якнайдалі, але згодом втягнувся і змирився.