18 (2)

Отож, вже сьогодні опівдні я лечу в Бразилію… а поки просто стою в піжамі з динозаврами біля плити і готую каву в турці, слухаючи «Girl, you'll be a woman soon» з "Кримінального чтива".

Сьогодні в дорозі я знову буду читати книги про бізнес, шукаючи мотивацію…

(...не думати про нього…)

…або продовжу писати автобіографічну книгу про мою подорож в інший світ…

(...не думати про нього…)

…чи може, ще трохи помалюю. Я вже з двадцять фоток з Алегрії перемалювала!

(...не думати про нього…)

А ще треба вирішити, що робити: шукати роботу чи починати бізнес? Ця дилема мучить мене увесь цей час, що я вдома. Мабуть, остаточно вирішу, коли повернуся з подорожі.

- Бззззззззз!

Так, мені мій дверний дзвінок теж не подобається. Кожного разу, коли хтось вирішує ввічливо подзвонити, я підскакую на місці і хапаюся за серце. На жаль, змінити дзвінок мені заборонила хазяйка квартири.

«І кого це принесло?» - підозріливо примружився Скепсис. У нього останнім часом настрій геть кепський став, адже стан Надії все погіршується.

Може, прийшли зняти дані з лічильника? Та ніби рано ще…

Глянула у дверне вічко – нікого. Знизала плечима і відійшла.

- Бззззззззз!

«Та кому це там неймется?!» - рявкнув Скепсис.

Знов нікого!

Може, шпана вирішила побавитися? Або ж це злодії, які чекають, що наївна жертва сама відчинить їм двері. Ага, зараз. Біжу і падаю. Ця “жертва” сама може ще кому завгодно по зубах дати.

- Бзззззззз!

Та скільки ж можна?!

Раптом я з жахом почула «клац-клац», з яким ключ двічі провернувся в замковій шпарині. Ключ був з цього боку.

Не закричала я тільки через шок, який відчула в той момент.

Ніби в домівках тих бідолашних жертв привидів у «Надприродному», мої вхідні двері зі страшним скрипом відчинилися… До речі, треба вже зробити щось із цим скрипом… Якщо доживу.

На порозі моєї квартири хтось стояв. Хтось у зшитому за моїм дизайном одязі! Я одразу впізнала цей прикид! На чоловікові були чорні начищені до блиску туфлі, прямі чорні брюки, чорний фрак із золотою вишивкою на манжетах та золотими ґудзиками, білосніжний нашийний платок, темно-сіра жилетка, біла сорочка і чорний циліндр.

І от, піднімаю я погляд вище, на обличчя гостя, і бачу… Проблемодавця я бачу.

- А-а… - я була не багатослівна і буквально осліплена красою Рауля. Я ще в його покоях помітила, який він гарний, а новий прикид тільки підкреслює красу і відчутну харизму мого колишнього… боса.

"Все ж до містера Дарсі з того серіалу йому далеко", - зневажливо гмикнув ображений Скепсис.

- Привіт, Сонечко. Можна зайти?

Як я вже казала, Рауль - чоловік ввічливий. Спершу сам відчинить двері без ключа, але після цього ввічливо привітається і обов'язково спитає дозволу зайти.

Але… Боже, як же я скучила за його голосом!

- То я можу ввійти?

«Ага, зараз, тільки вітальний оркестр замовимо. Спершу відшив Софію, то тепер нащо прийшов?» - набундючився Скепсис.

А це слушне питання…

- Чим же я заслужила честь приймати у себе в гостях самого пана першого міністра? – іронічно посміхаючись, я схрестила на грудях руки, намагаючись не думати, який смішний вигляд маю в оверсайзній піжамі з динозавриками, пухнастих капцях і з неохайною гулькою на голові.

"Ми у себе вдома! Як хочемо, так і ходимо".

Слушно.

- Я хочу поговорити з тобою.

- А я не хочу з тобою говорити.

Начхавши на мої бажання, Рауль зачинив за собою двері і підійшов до мене. Взутий. По тільки вчора вимитій моїми руцями підлозі! Та для мене прибрати в квартирі – крутіше від будь-якого подвига Геракла, а цей мужлан… він…

Гррррр!!!!

- Раз ти такий нахабний і не хочеш забратися геть, навіть попри прямо висловлене небажання хазяйки з тобою спілкуватися… - я нагородила його недобрим поглядом. - Роззуйся і помий руки, а тоді вже заходь.

- Хотів би, але в мене руки зайняті. Приніс для тебе подарунок. Пиймеш?

Тільки зараз я помітила, що він весь цей час не показував руки з-за спини, наче ховав там щось.

“Сподіваюся, це не бомба?” - підозріливо примружився Скепсис.

З виглядом фокусника Рауль дістав з-за спини… маленького цуцика! З бантиком! З рожевим бантиком!

Це було гірше від бомби, бо… моє серце миттю розтануло. Зараз я б йому пробачила все на світі!

Ось такий маленький живенький комочок шерсті – моя мрія з самого дитинства! Мама з татом були суворі в своїй рішучості не заводити ніяких домашніх улюбленців. Тата пересмикувало від самої думки, що цуцик своїми маленькими гострими зубками зіпсує ремонт, а мама просто ненавидить шерсть. Колись я мріяла, що поїду в село, як в Простоквашино, побудую там власний королівський замок і заведу собі там котика чи песика… а краще і того, і того.