16(2)

Таємні ходи – геніальна задумка. Я просто геній!

Завдяки їм я змогла непоміченою, а отже й ніким не засудженою прослизнути в льох, взяти дві пляшки червоного вина (на шампанське я навіть дивитися без сліз не могла) і піднятися на дах замку.

І ось, я сиджу на самому парапеті, дивлюся на розпливчастий через сльози місяць, на розмиті зірки і заливаю міцним вином свою необачну закоханість.

«А я ж попереджав, - їздив мені по мізках Скепсис. – Не можна було дозволяти собі кохати без взаємності! Послухала б мене – не було би зараз так боляче!»

- Що ж, сама винна, - прошепотіла я і зробила ще ковток просто з пляшки. Скривилась, закашлялась, поставила вино поруч.

- Я таки приб’ю колись Рауля, - знайомий цілком спокійний тон місцевої Плаксивої Мірти.

- Допоможу в цій справі, чим зможу, Альваро, - гмикнула я.

- От скажи мені, чому він не може просто бути щасливим? Йому обов’язково треба все зіпсувати і змусити дорогих йому людей плакати, - дух замку підлетів до мене і сів поруч. Я скептично гмикнула на слова про “дорогих людей”, але розвивати тему не стала.

- У нього спитай.

- Питав уже, і не раз.

- І?

- Сам не знає.

Ми посиділи мовчки ще якийсь час, коли я вирішила згадати про ввічливість і забути про логіку.

- Будеш? – я протягнула пляшку з вином привиду.

Альваро уважно подивився на мене. Підкреслено уважно. Я не зрозуміла. Альваро з натяком показав мені свою прозору безтілесну руку…

- Не хочеш, як хочеш, - мій мозок відмовлявся будь-що розуміти.

- Ти б відсіла від краю.

- Невже я чую тривожні нотки, що прориваються крізь меланхолію?

- Тобі почулося.

Я таки обережно відсунулась від краю, бо в голові вже все перемішалося, а світ перед очима був доволі нетривкий і погрожував скинути мене вниз із вимріяного Носвинстайну. А я ще не досягла тієї точки, коли про самогубство думають… І навряд чи колись досягну. У мене он сім’я вдома, Любов. Песика треба завести, в Бразилію з’їздити, бізнес почати, гроші на щось витратити… Угу, буду я кидатися з даху через якогось там… проблемодавця!

- Може, підеш спати?

- Ні, - я власноруч задушила слабку надію Альваро і, діставши з кишені сукні магофон, продовжила життєрадісно добивати вже давно неживого хлопця: – Якщо у мене поганий настрій, хай страждають усі! Час зіпсувати всім життя!

- А може… не треба?

- Треба.

І творила я помсту. І була помста страшна і невблаганна. І жахнувся від неї кожен у палаці. І була я велична в тузі своїй.

Коротше, я знову співала.

- Енд а-а-ай віл олвейз лав ю-у-у-у-у!...

Співала довго, голосно, з садистською насолодою.

Альваро не витримав і вже в перші хвилини втік на нижні поверхи – аби від мене подалі. Дарма, бо я перейшла від улюбленої Х’юстон до рідної української класики:

- «Біда не в тім, що свище вітер лютий, що січень на вікні малює мертві квіти, біда не в тім, що ти мене не любиш, біда що я тебе не можу розлюбити!»

Цю пісню я нормально так і не доспівала – затихла вже на першому приспіві. Просто плакати і співати – то явно не моє. Нічого, ось поплачу – і легше стане, а як бонус отримаю ненависть з боку всіх, хто ночує в замку. Всі ж пам’ятають про спеку вночі і про відчинені вікна?

Ще кілька сумних пісень я просто слухала і не намагалася випробовувати свої вміння співу в караоке. Я буквально відчула, як замок зітхнув з полегшенням.

Але не надовго!

- “Якщо не люблять нас, красивих і прекрасних… Якщо не люблять нас, то хай ідуть в… Ой, не буду горювать, буду танцювати!”

І пішли танці! Не знаю, яким чудом я не злетіла з даху палацу, танцюючи і виспівуючи на п’яну голову “Гоп-гоп-гоп”. Мабуть, вищі сили змилувалися над нещасною і вберегли від падіння.

- “Якщо мене не любиш, якщо не приласкаєш, то йди собі в садочок, нажрися черв’ячків!”

«О, правильна пісня, - похвалив Скепсис, злим рухом витираючи сльози і встаючи з землі біля лікарняного ліжка, де лежала ледь жива Надія. – Співай і переставай себе жаліти, а то розвела тут нюні – дивися гидко!»

- Пані та панове, наступним хітом сьогоднішнього концерту буде пісня про нечесність окремих працедавців! «А нас тут просто кинули!» - від душі рявкнула я. - «Як лохів розвели, за спинами. Діла свої зробили, злили нас, мене з тобою разом в унітаз… Кинули, кинули, кинули, кинули…»

От після цієї пісні я заспокоїлась. Серйозно, знайшла, за що переживати. Жила ж я сама все життя, то й далі житиму. От тільки припиню всі ці жалюгідні спроби побачень – і все піде на лад. Молюсь і вірю.