16(1)

- Ваша високосте, вибачте нашу раптову появу, - я зробила реверанс. Ненавиджу робити реверанси.

- На тобі моя сукня, - задумливо мовила принцеса, меланхолійно сьорбаючи чай. Вона взагалі не здивувалась нашій раптовій появі, на відміну від Лисички, яка з круглими, як монети, очима сиділа поруч з нею.

- Мені не було, що вдягнути, тому я дозволила собі нахабство взяти одну з ваших суконь. Перепрошую за це.

Я помітила на столику біля заварника товстелезний фоліант з назвою, виведеною червоним доволі істеричним шрифтом: “Пізнай матріархат і стань королевою”. Схоже, цей світ скоро зазнає великої революції. Шкода, мені тут все і так подобається. Рівні права, відсутність поблажливих поглядів у бік жінок, адекватне розуміння сильних і слабких сторін одне одного… Що ще в житті треба?

- Жах. З дядечка такий організатор, як з мене – великий воїн, - принцеса перевернула очі та елегантним жестом відставила геть чашечку. – Я так розумію, що ти і є та сама Софія, яка не раз ризикувала своїм життям, заміняючи мене на відборі. Оскільки зшити сукню ніхто за ніч не встигне, я підберу тобі на завтра одну зі своїх. Не ходити ж тобі два дні в одній сукні!

Здивовано поглянула на принцесу. А я вже думала, що Луніта сваритися буде, бо я її речі привласнила. Вона таки справді така добра, як про неї говорять.

Я вдячно кивнула принцесі, привітно усміхнулася Лисичці, яка в усі очі витріщалася на красунчика-Джана, який в свою чергу не зводив уважно-захопленого погляду з принцеси. У-у-у, любовний трикутничок намічається…

- А тепер представ нам з Алісою свого супутника, - Луніта мило усміхнулася нагу, і я зрозуміла, що твердий намір принцеси правити самостійно щойно дав вели-ику тріщину…

Я представила всіх присутніх одне одному.

- Хочете чашку чаю? – спитала Луніта, з цікавістю розглядаючи Джана.

Я вже збиралася перекласти, коли наг із зачарованою усмішкою відповів принцесі:

- Не відмовлюся.

«Хімія!» - крикнула побита Надія, тікаючи від Совісті.

«Йди до Рауля і вибачс-ся перед ним!» - гарчала Совість.

«За що?! – обурився Скепсис. – Нашої провини немає! Нас взагалі нахабно викрали!»

- О, ви розумієте одне одного? – здивовано спитала я, відмітивши цю обставину, навіть попри безлад у голові.

- Тато дав мені знання людської мови, щойно повернувся, - пояснив Джан, все ще дивлячись на принцесу.

- О…

- Софіє, ти б краще до дядечка сходила, - порадила Луніта. – Коли він дізнався, що ти в Джиюссі, то так злився, що я серйозно злякалася за життя придворних.

- А чому? – зі спокійною усмішкою поцікавився наг.

- Бо вони всі страшенно дратують мого дядечка, - чарівно усміхнулася хлопцеві принцеса. – А сьогодні вони його просто вивели з себе. Перший міністр і так після вашого від’їзду злий ходив, а тут ще й аристократія зі своїми замашками… Я навіть не думала, що нахабство може сягати таких захмарних рівнів!

- А що сталося? – я теж почала переживати за життя жителів замку. Вони ж тут усі якісь… без інстинкту самозбереження!

- Щойно придворні дізналися про підставну принцесу, почали скаржитися на все під ряд, - Лисичка відмерла і поводилася вже нормально, не зависаючи через екзотичну красу молодого нага. – Особливо бушували сім’ї Жуан і Оскуро. Вони були впевнені, що їх сини ні в чому не винні, а ти все підлаштувала, щоб очорнити репутацію їх родів.

- О, звісно, - зі злим сарказмом протягнула я, склавши руки на грудях. – Діабло Оскуро ні в чому не був винен. Подумаєш, спробував силоміць одружитися на неповнолітній принцесі, а ставши королем, прикінчити всю королівську сім’ю, включно з дружиною і маленьким принцом. Це ж норма. А скомпрометувати половину молодих дівчат міста, як це зробив Дон Жуан – святий обов’язок кожного гідного чоловіка. І як ми могли засудити цих двох безгрішних мучеників?!

Я була така зла через це все лицемірство, що кінець тиради вже аж прошипіла, стиснувши кулаки.

- Я до Рауля, - вирішила я і вже звично вийшла через таємний прохід, залишивши вражених отриманою інформацією трьох молодих осіб сидіти на диванчику, пити чай і тихенько обговорювати щойно почуте.

Ці троє реально в шоці були. І якщо подив Джана зрозуміти легко – він же банально ні про що ще не в курсі, то з дівчатами можна лише будувати припущення. Лисичка, швидше за все, не підозрювала, що все настільки сумно, а Луніту, схоже, не посвятили в усі деталі моєї роботи – поберегли королівські нерви.

Але ці думки промайнули в моїй голові і миттю зникли.

Все, про що я зараз думала – це знайти Рауля.

Першим ділом зайшла до нього в кабінет, але його там не виявилося. Заскочила до зали суду – взагалі пусто. Набравшись сміливості, навість зазирнула у шпаринку до кабінету короля – там було тільки королівське подружжя, яке корпіло над документами.

«Може, він у себе?» - спитала захекана і замучена бігом від Совісті Надія.

«Цей самокритичний трудоголік?» - скептично скривив губи Скепсис.

Попри сумніви, наступною своєю зупинкою я обрала покої Рауля.