15 (2)

- Ах ви шкідники! До обіду якась година, а вони надумали апетит псувати! Щоб я вас більше на своїй кухні не бачила! Де ж це таке чувано! Зранку одна тут погром влаштувала, а тепер ці двоє! Неподобство! Що ж це за день такий?!

Ці неприємні (але гляньмо правді у вічі – цілком заслужені) крики лунали нам услід, поки ми з Укашем щасливо тікали геть з місця злочину. Щасливо, бо кожен з нас тримав у руках по важкенькій торбинці з цукерками, кексиками, зефіром, коржиками та іншою всячиною! А солодощі тут реально смачнючі – Укаш мав рацію! Особливо крадені. Останній аргумент і став причиною того, що я не попросила слуг принести нам солоденького. Та й так було б нецікаво.

Ми з малим простих шляхів точно не шукаємо.

- За мною! – скомандував мій спільник, і ми побігли-поповзли до нього в покої. Малий намагався не надто вириватися вперед і чекав мене на поворотах, нетерпляче постукуючи кінчиком хвоста по підлозі. Переживає за мене, в біді не кидає… Все, я його люблю!

Опинившись у безпеці покоїв хлопчика (саме тут ми з ним вперше і зустрілися), ми притулилися спинами до дверей, переводячи подих. І тільки після цього я помітила, що ми тут ніби як не самі…

На нас здивовано дивилися дві пари зміїних очей. Брови нагів повільно, але невідворотно повзли вгору.

«Ти їх шокувала. Готуйся платити штраф за психологічну травму», - Совість втомлено видихнула хмарку диму.

«Дай їм басаринку… Розумієш, про що я», - Скепсис з натяком усміхнувся.

«Га?» - Надія не розуміла.

«Дай куку в руку, позолоти їм ручку, дай на лапу», - Скепсис вдягнув окуляри філолога.

«А-а-а, ти про хабар», - допетрали ми всі.

- А ми вам гостинців принесли, - я мило усміхнулася, протягнувши торбинку з солодощами королю Якшиту. Жаба душила, живіт досі буркотів, але репутація дорожча.

«Потім, якщо що, собі ще цукерок поцупимо. Не пропадемо», - з діловим виглядом мовила Надія. Совість накрила очі хвостом. Їй за нас соромно.

- Це дуже люб’язно з вашого боку, - король теж не розгубився і взяв у мене з рук торбинку з чесно награбованим.

Малий глянув на мене з повагою і віддав свою долю мамі. Тоді він посмикав мене за рукав, щоб я нагнулася і прошепотів на вухо:

- Ходімо ще на кухню. Мені цупити сподобалось.

Поганий я приклад дитині подаю. Ой, поганий…

- Софіє, нам вже час, - королева нагів рвучко, як Едвард Каллен, підповзла до мене (я до її різких рухів уже звикла та не смикаюся) і з теплою усмішкою взяла мої долоні в свої руки. З синіми пазурами… І вони точно не фарбовані, бо в Якшита і Укаша кігті теж кольорові, тільки чорні. Видно, природа постаралася свого часу з нагами.

- Так, звісно. Щасливої дороги, - я мило усміхнулася у відповідь.

І от, стоїмо ми з королевою нагів, тримаємося за ручки і люб'язно усміхаємося одна одній, коли нас починає окутувати туман! Синій!

Я не закричала тільки тому, що Шанайя мені рот долонею з синіми кігтиками акуратненько закрила, і тепер я могла тільки щось мукати. Вирватися у мене теж не виходило – хватка в нагів залізна.

- Спокійно, Софко. Я покажу тобі Джиюссу, - я ще встигла побачити широку усмішку Укаша перед тим, як його цілком огорнув цей дивний синій туман, а після нього – і мене.

Я почувалася так, ніби я сама стала туманом, розчинилася в дивній синій речовині і кудись полетіла. Розумом я усвідомлювала, що це дивне відчуття… незібраності… було недовгим, але за відчуттями, це тривало цілу вічність. Коли я, нарешті, знову відчула себе цілісною, а туман відступив, спробувала рвучко відійти подалі від королівської сім’ї нагів.

І що це вони втнули з тим туманом?!

Спочатку мені навіть вдалося реалізувати стратегічний відступ, але цілком неочікувано я перечепилася через щось низеньке і тверде та й впала на купу подушок. Підступною перепоною виявився низенький кавовий столик, навколо якого були звалені красиві, декоративно розшиті подушки різних розмірів. Оскільки ніяких крісел, стільців чи навіть диванів навколо не було, я припустила, що нагам зручніше сидіти на підлозі, як туркам.

Стоп, у покоях Укаша в моєму “Нойсвинстайні” точно не було ніяких подушок зі столиком! Я це дуже добре пам’ятаю! Як і те, що стіни там мали бірюзовий колір, а не золотий з чорним!

Матері мої хрещені, де я?!

Король Якшит підповз до мене і галантно простягнув широку долоню, пропонуючи допомогу. Угу, така собі кігтиста рука допомоги.

- Дякую, я сама, - насторожено, майже вороже поглянула на його величність, самостійно зводячись на ноги.

- Укаше, ти що їй нічого не сказав? – його мама суворо схрестила на грудях руки.

Коли моя мама на мене ось так дивилась, я готова була провалитися крізь землю і ніколи не повертатись. Укаш теж миттю опустив погляд і чисто по-дитячому надув щоки.

- Якби я сказав, вона б одразу побігла до того противного дядька. Того, що міністр.

Що в біса тут діється?

- Але ти мусив їй сказати! – продовжила повчати жінка. – Бачиш? Вона тепер збентежена і налякана. Заспокой дівчинку.