15 (1)

Якось так дивно заходити в обідню залу і не бути принцесою…

«Дивися корони не впусти», - єхидно посміхнувся Скепсис.

«Ти просто нестерпний», - засміялася Надія.

Я підійшла до столу і присіла в реверансі, як це робили леді, яких іноді запрошували приєднатися до королівської трапези. З дозволу королеви, випрямилася і побажала батькам Луніти доброго ранку, оскільки поки що тільки їх величності Рофіно і Мерседес були за столом.

- Ви, мабуть, Софія? – усміхнулася королева.

- Так, ваша величносте.

- Сідайте поруч зі мною. Луніта однаково не прийде на сніданок – дівчинка прихворіла.

- Сподіваюся, нічого серйозного? – я розчула натяк в голосі королеви і сховала усмішку, самостійно сідаючи на стілець – вперше, відколи в цьому світі.

- Нічого, через що варто хвилюватися, - чарівно усміхнулася королева. – Мій брат нагляне за нею, тож приєднається до нас трохи пізніше.

- Так, на першого міністра можна покластися в будь-якій справі, - я не змогла приховати легкої іронії – не забула я ще його холодності сьогодні… І цей холод таки добре мене зачепив!

Королева явно щось просікла, але не встигла нічого відповісти, бо до зали зайшли Дементор із Дікапріо.

«Мн-да, знали б вони, які ти їм кликухи придумала», - єхидно мовив Скепсис.

«Краще не треба», - злякалася такої перспективи Надія.

- Лорде Фанчо, лорде Деспачо, доброго ранку, - добродушно прогримів король Рофіно. – У нас сьогодні гостя. Дозвольте представити вам цю чарівну панянку, єдиного в королівстві знавця нагійської – пані Софію. Вона люб’язно погодилася допомогти нам встановити дружні зв’язки з сусідами.

- Для мене честь познайомитися з благородними лордами, - я усміхнулася хлопцям, але ті лише мазнули по мені байдужими поглядами і взялися улещувати короля. Лицеміри.

Вимкнувши слух, – я це навчилася робити саме на спільних прийомах їжі в цьому замку – подумала, як же хочу поговорити з Раулем… Що ж, ми планували зустрітися сьогодні ввечері – тоді й стане ясно, чи є сенс мені переїжджати до Алегрії.

Рауль мені подобається. Дійсно, дуже подобається, навіть попри його мазохистський трудоголізм, невиправдану самокритику і крижану стіну, якою він від усіх відгородився. Я довго не хотіла визнавати свої почуття до боса, але вони таки є, ці почуття. Не впевнена, чи це саме кохання, але симпатія однозначно є.

Досі нікого і ніколи я не хотіла прив’язати до себе. Взагалі.

Зазвичай чоловіки легко приходили в моє життя і так само легко йшли з нього. Ніхто надовго не затримувався. Мій особистий рекорд тривалості стосунків – три тижні, і то, це було ще в інституті. Я завжди поважала чужий вибір і нікого не зупиняла. Тобто я запевняла себе, що не прошу їх лишитися, бо поважаю їх вибір. Насправді ж, мені було абсолютно начхати на те, чи побачимося ми з хлопцем завтра, чи усміхнеться він мені, чи скаже щось приємне. Я ніколи не закохувалась… хоча завжди вважала себе романтичною. Я часто уявляла, як зустріну свого прекрасного принца, покохаю його з першого погляду, і він відвезе мене в медовий місяць. На море. Тому й продовжувала пошуки ТОГО САМОГО.

…І здається, я таки його знайшла…

Мої роздуми перервала королівська сім’я нагів, яка заповзла в залу. Укаш тримав батьків за руки і широко мені всміхався. Я підморгнула малому.

- Доброго ранку, ваші величності, - король Рофіно встав і гостинно розставивши руки в сторони, наблизився до насторожених змієлюдей. – Я король Рофіно, а це моя дружина, королева Мерседес. Ми раді приймати таких благородних гостей у своєму палаці.

Я все швиденько переклала, і настороженість дещо спала з нагів.

- Моє ім’я король Якшит, а мою дружину звати Шанайя. Для нас честь бути у вашому домі, - велично, але тихо, відповів наг. Як він це робить, не знаю, але його тихі слова ловили всі, хоча й не розуміли їх значення.

Для мене почалася нудна робота перекладача. Оскільки я взагалі не помічала, як переключалася на іншу мову, то мені здавалося, що я просто повторюю фрази рідною українською і маю доволі ідіотський вигляд. Але ніхто з мене не сміявся, роботу я свою виконувала добре, так що все окей… мабуть.

Я очікувала, що важливі речі вінценосні особи будуть обговорювати в кабінеті, але аж ніяк не за сніданком. На очікування простої перекладачки та страждання її надміру гучного шлунку тут всім було глибоко на… хай буде, що начхати. Їжа для мене була недосяжною мрією.

Два королі, за мого скромного посередництва, саме обговорювали можливість відкриття Межі, коли двері різко відчинилися і на порозі з’явилася… принцеса Луніта. Але вона була зовсім не такою, якою я її собі уявляла з опису Рауля.

- Всім привіт, - нахабно посміхнулася дівчина з надто знайомим мені янгольським обличчям, яке донедавна я спостерігала в дзеркалі. Вартові, які мали би простежити, щоб сюди ніхто сторонній не увійшов, з розгублено-шокованим виглядом стояли за спиною сонячної дівчинки і витріщалися в нікуди. Цікаво, як вона їх до такого стану довела?

- Луніто! – скрикнула королева водночас радісно і обурено.

- Я прийшла сказати, - з дошкульною посмішкою мовила принцеса, - що відбір відміняється! Я не збираюся виходити за того, кого ви мені оберете. Може, я взагалі заміж не збираюся!