14(2)

- Я до короля, - поставив мене перед фактом замучений, невиспаний і загалом дуже нещасний проблемодавець і, різко розвернувшись, пішов геть зі вкрай знервованим виглядом. Мабуть, за Луніту переживає. Обернувся він лише в кінці коридору, щоб крикнути мені: - До сніданку ти вільна!

“А ми його пожаліти хотіли”, - насупилась Надія.

“Йому так треба наша жалість, як нам - рекламні буклетики курсів з англійської в нашій поштовій скринці. Серйозно, мені здається, хтось так намагається нам прозоро натякнути, що інгліш - не найсильніший наший бік…” - Скепсис задумливо почухав брову.

Я простежила, як Рауль сховався за поворотом коридору, знизала плечима, типу мене взагалі не хвилює його відвертий ігнор і майже арктична холодність. Я вирішила пізніше його попідколювати через це, а поки з гордим виглядом піду прогуляюся. Цілком можливо, що я тут ще зовсім недовго пробуду. Скоро Рауль отримає нага, чию свідомість можна зчитати, і я повернуся додому. Із золотом.

Чомусь ця думка тепер зовсім не тішить.

…може, реально сюди переїхати?..

- Принцесо!

Я, за звичкою, повернулася на цей оклик і побачила руденьку дівчинку-лисичку. Як же її там звати? Аліса, здається… Ні, Алісія.

- Ой, - дівчина загальмувала, коли побачила моє обличчя. – Перепрошую. Я переплутала вас де з ким. Зі спини ви дуже схожі на принцесу, - вона опустила очі і густо почервоніла.

- Мені це тут часто кажуть, Алісіє. Не переживай.

- Ми знайомі?

- Не зовсім. Ми говорили… в альтанці, - багатозначний погляд. – Але я тоді, здається, не представилась. Софія, - я простягнула Лисичці руку.

- О-о… - в її очах загорівся вогник розуміння і Лисичка з усмішкою відповіла на рукостискання. – Я Алісія. Дуже приємно з вами познайомитись.

- Звертайся до мене на «ти».

- Це для мене честь, - вишуканий реверанс.

- Для мене теж, - я просто кивнула. Реверанси – це реально не моє. – А ти чому так рано не спиш?

- Я рання пташка. Та й… я ж відьма.

“Не бачу логіки”, - сконфужено вигнув брову Скепсис.

- Тобто?

- Нам треба чаклувати і випускати силу, інакше вона нас переповнює і сягає точки максимуму, вбиваючи свого власника. Сила завжди вимагає виходу. Деякі відьми дійсно помирали через це. І от, щоб вижити, двічі на тиждень я прокидаюся на світанку і йду в парк випускати пару. В цю пору ніхто не бачить, як я чаклую, - вона насупилась і чомусь почервоніла від сорому.

- Жорстко… Покажеш мені справжні чари?

- А ти впевнена? – недовірливо-скептичний погляд карих очей. – Я ж брудна відьма. А… що ти робиш?

Я обійшла Лисичку по колу і зробила вигляд, ніби розглядаю її з голови до п’ят.

- Гм, дивно… Дивно…

- Що дивно?

- Дай-но мені руку, - дівчина послухалась. Я покрутила її долоню в своїх руках і сказала: - Сукня красива, шкіра гладенька, руки – чисті. Ніякого бруду я не бачу, відьмочко.

«Ми, прямо як Есмеральда з мультика, коли та казала, що не бачить ніяких ліній чудовиськ», - світло всміхнулася Надія.

Алісія спершу шоковано вдивлялася мені в обличчя, ніби підозрювала, що я з неї знущаюся, але потім нестримно захихотіла.

- Чули б тебе придворні… Святі сили, уявляю їхні обличчя! – вона засміялася ще гучніше.

- То як? Покажеш мені справжнє відьомство?

Лисичка змовницьки мені підморгнула і повела мене якимись відомими лише їй стежинками, весело насвистуючи. Я ж просто раділа, що змогла підняти Алісі настрій. Хороша вона.

Пробравшись крізь високі зарослі кущів, ми ніби в іншому світі опинилися. Тут трава була зеленіша, квіти – яскравіші, метелики – просто велетенські, а ще всюди літали зелені і золоті іскорки, перетворюючи це місце на справжню казку.

- Це дивовижно, - видихнула я, коли змогла говорити.

- Відьомська магія найбільше пов’язана з природою, - Аліса задумливо і дещо сумно оглядала діло рук своїх. – Звісно, багато відьом роблять зло: насилають порчі, проклинають, роблять злі ритуали… Але наша сила може служити й добру.

- Магія – це лише інструмент. Вона ні добра, ні погана. Все залежить від того, хто нею володіє, - здається, якось так Ґауз Мерліну казав.

- Саме так! – гаряче підтвердила Лисичка.

- Слухай, Алісіє, це місце – просто шедевр. Скільки ж сил ти сюди вбухала?

- Насправді, створити таке нескладно. Мені дуже легко дається магія природи, - Алісія сіла на соковиту зелену травичку і потягнула мене за собою. – Ми з Лунітою часто приходимо сюди. Крім тебе, вона єдина, хто ніколи не боявся мого дару.

- До речі, про Луніту. Думаю, ти зможеш сьогодні побачитися з нею.

- Класно! – Лисичка заплескала в долоньки.

- А Рауль знає про твої таланти? Втім, сильно сумніваюся, - я не дала Алісії відповісти. – Якби знав, точно припахав би тебе працювати на користь держави, - я скривилася.