14 (1)

Вчила якось я японську. Дуже цікава мова, до речі. Правда, довелося кинути через рік, бо я категорично не встигала поєднувати підробіток, універ, танці і додаткову мову. А потім взагалі не до японської стало, бо почала працювати повний робочий день, і пішло-поїхало… Але зараз не про моє сіре перекладацьке минуле.

До чого ж це я веду? А, точно! В японській дні тижня – це просто опис мого щоденного стану. Ні, реально! Понеділок – ґетсуйоубі, вівторок – кайоубі, субота – дойоубі…

За відчуттями, в мене сьогодні явно субота.

Знаєте, по-всякому я прокидалася в цьому світі, але ніколи ще від того, що мене пробують придушити. Відсутній даний цікавий досвід у моїй біографії.

Мені взагалі наснилося, що я потрапила в полон до василіска з Таємної кімнати, який от-от мене зжере. Коли я, нарешті, виборсалася з підземель кошмарного Гоґвортсу, виявилося, що моя підсвідомість пішла недалеко від правди. Укаш уві сні обвив мою талію хвостом, від чого й виникло це більш ніж неприємне задушливе відчуття.

«А ти уяви, скільки нових типів пробуджень ти на собі випробувала. Ціла гамма відчуттів! Прямо п’ятдесят відтінків сірого!» – саркастично протягнув Скепсис.

Я обережно, але невблаганно, розплутала хвіст малого і з тихим кректанням встала, щоб розім’яти залежані в незручній позі місця. Та щоб я ще коли-небудь заночувала з нагом! Та ніколи в житті!

Чомусь досі було душно і важко дихати. Глянула на вікно і перевернула очі. Ну звісно, я ж вчора ледве до ліжка доповзла і не відчинила на ніч вікно, а літом уночі тут доволі спекотно. Швиденько виправила свою помилку – і кімната наповнилася свіжим ранковим повітрям. Вдихнула на повні груди – і миттю стало легше.

Небо було ще темне, але понад деревами королівського парку вже виднілося світло. Ніколи ще так рано не вставала… Я, у порівнянні з братом, завжди сонею була. От він вічно рано прокидався і будив мене, а я через це на нього сварилась. Неперервне коло життя…

Ех, скучила я за Мишком.

А небо стає все гарнішим…

«Як там Шевченко писав? – мрійливо мовила Надія. – Світає. Край неба палає. Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає. Красиві слова».

Сівши на підвіконня, я вирішила побути соловейком і дочекатися сходу сонця. Цікаво, це дійсно так красиво, як кажуть?

Згодом зрозуміла, що доволі красиво, але ж як до-овго. Посидівши хвилин десять на холодному повітрі, я встигла замерзнути, але так і не дочекалася, поки сонце цілком зрине над горизонтом.

Знову заснути я при всьому бажанні не змогла б, так що взяла одну з книг Рахусси і занурилася в читання.

Повна тиша. Чути тільки дзвінкий пташиний щебет у парку і тихе сопіння-шипіння змієнятка поруч.

Ідилію порушили двері, які взяли і просто безшумно собі відчинилися.

Таємні двері.

Я насторожилась, але тривога відступила, щойно я побачила чорняву голову проблемодавця, що показалася з таємного проходу.

- Доброго ранку, Софіє.

Рауль, він чоловік ввічливий. Зайде до кімнати принцеси без стуку і без попередження, проте привітається. Я приклала пальця до губ і вказала поглядом на Укаша, який щось пробурмотів уві сні.

- Його однаково вже треба будити. Наги прибули, - однак говорив він пошепки.

- А принцеса?

- Її ще нема. І це дивно, - Рауль нахмурився.

- Добре, ти йди і займи чимось батьків Укаша, а я поки розбуджу малого. Ми зберемося і одразу прийдемо.

- Чекаю у вітальні на першому поверсі. Раджу вдягнути сукню з довгими рукавами, щоб прикрити королівський браслет, поки Луніти нема, - двері за проблемодавцем тихенько зачинилися.

«Цікаво, він взагалі сьогодні спав? Якийсь у нього втомлений вигляд. І синці навколо очей виразніші, аніж завжди», - схвилювалася Совість.

Надія і Скепсис були надто сонні, щоб якось реагувати.

Я розбудила Укаша, допомогла йому, сонному, вмитися, причесатися, вдягнутися в сорочку і камзол. Після цього сама швидко привела себе до ладу, вдягнувши одну з найскромніших суконь принцеси - одну з двох, що мали таку розкіш, як довгі рукава. Оскільки я знову була собою, то її одяг вже не сидів на мені ідеально – трохи замалий, особливо в плечах і в грудях. Так що скромна сіра сукня, яка, по ідеї, мала би бути вільного крою, мене цілком облягала. Аж незручно якось.

«Ой, та хто там на тебе буде дивитися? – позіхнув Скепсис. – Ти тепер взагалі ніхто».

І то правда.

Перш ніж зайти до потрібної вітальні, тримаючи Укаша за ручку, я на мить завмерла і нервово перевела подих. Щось я хвилююся трохи – хто їх знає, цих дорослих нагів. Страшнувато мені… Хоча… З іншого боку, це ж батьки Укаша, а Укаш – найрозумніша і найслухняніша знайома мені дитина.

Хлопчик, напевне, відчув мою нервозність і тепло усміхнувся, підбадьорливо стиснувши мою руку.

Отож я вдихнула повні легені повітря і зайшла до вітальні.

- Укаше! – скрикнула жінка-наг з хижими світло-сірими очима з вертикальними зіницями, темно-синім зміїним хвостом, цього ж кольору волоссям і кігтями.