12 (2)

«Все, тепер Софка – Гаррі Поттер! Обрана! Вона знає парселмову!» – Надія була просто в захваті.

«Напрягає мене ця наша унікальність… Не прилетіло б нам за неї», - напружено мовив Скепсис.

«Та начхати на це все! – загарчала Совість. – Треба дитині допомогти, а ви лише про себе думаєте!»

- Добре, з моїм нечуваним поліглотством ми потім розберемося, а зараз… ти не хотів би вилізти з-під ліжка? Просто я вже змерзла ось так лежати на килимі.

- А ті дядьки мені нічого не зроблять?

- Нічого.

- Обіцяєш?

- Обіцяю.

Хлопчик ще на мить завагався, але коли я з натяком показала йому ще одну цукерку, все-таки виліз з-під ліжка. Я теж встала.

- Слухай, а як тебе звати? – спитала я, коли ми сіли на ліжко одне навпроти одного: я – склавши ноги по-турецьки, а малий – скрутивши гладенького обсидіанового зміїного хвоста кільцями. І от, що цікаво: я зовсім не відчувала відрази до хлопчика-напівзмія, навіть беручи до уваги мій досвід у справі цих плазунів.

- Утхкарш. Це означає «ідеальний», - малий самовдоволено усміхнувся. – А тебе як?

- Софія. Це ніби означає «мудра» чи щось таке. Можна Софа. А в тебе є коротке ім’я, бо повне я точно не вимовлю.

- Укаш.

- Дуже приємно, Укаш.

- Навзаєм, Софо.

До епічного пришестя Рауля в компанії нервового мага і мішка солодощів я дізналася, що Укаш – молодший принц нагів (змієлюдей). Його викрали жриці якогось опозиційного короні культу. Хлопчик утік сюди і думав, що жриці за ним не сунуться, бо в них вважають, що по цей бік Межі живуть монстри, від яких древні наги захистилися, створивши бар’єр. Ключ від цього бар’єру зберігається у короля нагів, так що ця версія може бути частково правдивою. Від нагів сюди пройти може кожен. Без проблем. А от повернутися додому бар’єр їм не дозволить. Тому сюди жоден наг ніколи не приходив.

Все це я й виклала проблемодавцю, поки малий з аж непристойно щасливим виразом обличчя їв солодощі, а маг нерозуміюче супив сиві брови, прислухаючись до моїх слів.

- Ти хочеш сказати, що розумієш його? – шоковано спитав Рауль.

- Ага. І це дивно, бо я справді знаю кілька мов, але нагійська до переліку точно не входить. І взагалі, як можна розмовляти мовою, не знаючи її?

- Портал… - схоже, у Рауля сталося прозріння. – Я забрав тебе з міжсвітової спільноти через магічний портал, який налаштований так, щоб ти розумів усі мови світу, до якого телепортуєшся…

- Але тоді ти теж, за цією теорією, повинен розуміти мову нагів. Ти ж телепортувався разом зі мною.

- Ні. Це мій рідний світ. Коли ти повернешся додому, то так само не будеш розуміти мови, яких не вивчала. Так портал налаштований.

- Тобто ти, наприклад, зможеш заговорити будь-якою мовою мого світу?

- Так. Хоч китайською. Якщо, звісно, зустріну китайця. А ти розумієш усі мови цього світу, включно з нагійською. Для тебе тут нема мовного бар’єру. Я не одразу це зрозумів, бо сюди, крім драконів, які прийшли ще до мого народження ніхто не телепортувався.

- І чим мені це загрожує? – кисло спитала я, сварячись останніми словами на свою унікальність. Точно Гаррі Поттер. Хто-небуть, дайте мені круглі окуляри, чарівну паличку і червоно-золоту краватку.

- Будеш його перекладачем. Я сьогодні ж напишу Луніті, щоб вона збиралася і приїжджала сюди. Половину роботи ти за неї виконала, хай сама завершить свій відбір…

- Але я ще не закінчила.

- Нічого страшного. Я однаково заплачу тобі обіцяну суму. Обставини не від тебе залежали.

- Ні-і, так не піде. Дай мені ще хоч день чи два, добре?

Рауль завагався, але врешті, кивнув.

- Добре. Луніта таємно прибуде завтра на світанку. Тоді ж я зніму з тебе ілюзію і найму тебе як єдиного в королівстві унікального фахівця нагійської.

- Ну от, а я обіцяла собі більше ніколи не працювати перекладачем.

Мені стало дійсно дуже сумно.

- Вибач, але інших варіантів немає. Малий ясно дав зрозуміти, що в руки Заурануму він не дасться. Будеш перекладачем, поки сюди не прибудуть якісь інші наги і дозволять зчитати свою свідомість. Таким чином ми зможемо швидко зрозуміти їхню мову… Обіцяю не бути босом-тираном, Софіє, - проблемодавець розвів руками. – А зараз, будь така ласкава, переконай Укаша зробити вигляд, що ви незнайомі, на обіді. Я поки із Зауранумом поговорю. Поясню йому, хто ти така і чому ми говоримо про принцесу в третій особі. Думаю, йому можна довіряти.

- Добре, - я тяжко зітхнула і повернулася до малого, який саме з насолодою їв якусь шоколадну цукерку: – Укаше, досить вже з тебе солодкого. Скоро буде обід.

- Але ж усе таке смачне! Вдома такого нема.

- Солодкого треба їсти в міру.

- Добре, - малий неохоче забрав загребущі руці від солодощів, але я помітила, як він крадькома запхав до кишені пару цукерок на потім. Стратегічний запас. Пам’ятаю, я теж так в дитинстві робила. Ех, старі добрі часи…